fbpx

Мої собака та кішка залишилися у батьків, але за станом здоров’я вони більше не можуть за ними доглядати, а мій чоловік не дозволяє їх забрати

Коли мені було 7 років, ми з мамою принесли в будинок кошеня. Звичайного, чорно-білого. Виріс він справжнім красенем, добротний такий котяра – великий, пухнастий, все як годиться. Зараз йому вже 15 років. Мабуть, від явної старості він періодично дозволяє собі всякі вольності, скажімо, свій лоток з кутами плутає періодично. Але це дурниця, насправді.

В мої 16 років, на сімейній раді було вирішено завести собаку. Брат взяв у друзів маленького цуценятка – помісь спанієля з дворняжкою. Це був мій перший пес. Та й в родині, до мого народження, батьки тримали тільки кішок. Всі були раді, що у нас з’явився Рінечка. Так ми і жили всі разом, і все було добре. Батько любив гуляти з собакою, а з виходом на пенсію і поготів – брав його і години 3 вони ходили по місту.

Після деякого часу я переїхала до чоловіка. Одна, без тварин. Про це й мови не було – адже батьки люблять їх, та й я хоч кожен день і по кілька разів, могла відвідувати їх. Ми з чоловіком теж завели кошеня півроку тому, породистого. Точніше Арюша дістався мені в подарунок на день народження в якості сюрпризу.

Все б добре і чудово, але перед Новим роком мама захворіла. Спочатку просто застудилася, однак, не долікувавшись, вийшла на роботу, де її продуло ще сильніше. Вилилося це все в гострий бронхіт з задишкою. Навіть не з задишкою – вона просто задихалася. Лежала в лікарні і вже тоді лікарі стали спочатку натякати, а потім і прямо говорити, що тварин в будинку бути не повинно, так як це може призвести до найсильныших ускладненнь. Мама довго нікому не говорила про це, та на той момент і відчувала себе відмінно – можна сказати, вилікувалася.

Все знову увійшло в звичну колію, як раптом чергове загострення, чергова госпіталізація. Був поставлений діагноз – бронхіальна астма. З таким діагнозом, ясна річ, від тварин варто відмовитися.

І ось тут ось, саме в цей момент я відчула себе підлою твариною. Я злилася на маму, хоч і розуміла, що вона не винна. Я злилася на чоловіка, бо знала, що забрати собаку і кота до нас він не дозволить. А найголовніше – я злилася на себе. І злюся досі, я майже ненавиджу себе. Зараз мама лежить в лікарні, брат і батько підшукують, куди можна віддати тварин, а я сиджу вдома і просто фізично не можу дійти до батьківської квартири і просто попрощатися з ними. Я реву білугою і так і хочеться по пиці собі надавати за те, що я така погань. Але я не можу. Як?! Як я буду дивитися на них? Як я зможу сказати: «Прощай»?

Я прекрасно розумію, що іншого виходу немає, що життя мами – вона важливіше. Але у мене так душа болить за них – за кота, який 15 (!) Років жив з нами і радував нас кожен день. За собаку, про яку я завжди мріяла і якого люблю, напевно, більше ніж себе. Я боюся за них. Я боюся, що з ними будуть погано поводитися, боюся, що вони будуть сумувати. Я боюся, що вони помруть. І я тварюка. Я тварь, тому що в останню їх хвилину в рідному домі вони мене не побачать. І тому що я нічого не можу зробити для них.

Related Post