Моїй доньці скоро 30 років. Я рада, що вона зуміла влаштувати своє життя: вдало вийшла заміж, має гарну роботу. Але є відчуття, що Аліна залишилася у віці 14-15 років. І це мене турбує.
Почалося все з того, що вийшов якийсь новий смартфон. Я з новин знаю, що ціна величезна. Чотири мої зарплати. Але люди люблять ці пристрої та купують, щоб показати свій статус.
Звичайно, Аліна зі своїм розумником-чоловіком взяли цей новий айфон у кредит. У них обох такі моделі. Кредит понад сто тисяч гривень заради цих двох смартфонів. І вона ще мені доводить, що покупка є надзвичайно вдалою. Мовляв, це престижно і я нічого не розумію.
А що зрештою? Я можу зателефонувати дочці зі свого звичайного телефону. Він мені обійшовся у п’ять тисяч, я й то вважаю, що дорого. І вона мені може зателефонувати зі свого модного айфона. Функції однакові! Загалом мені незрозуміло, навіщо вони це роблять.
Подібних ситуацій маса. То вони червону рибу купують просто так, не на свято. То доставку із дорогого ресторану замовлять. І потім закривають ці нещасні кредитки, щоб невдовзі знову витратитися.
Наскільки я зрозуміла, дочка любить фотографувати усі ці дорогі справи та викладати в інтернет.
Якось Аліна зі мною поділилася секретом. Я тоді спитала, що ж вони роблять і чому так бездумно до грошей ставляться. І ось моя доросла дочка відповідає:
– Хочу, щоб мені люди заздрили. Щоб усі бачили, що я можу собі дозволити айфон та ресторани.
Я навіть не знайшла, що відповісти.
Спробувала якось пояснити, що статус – це купити такий дорогий телефон за свої зароблені гроші, а не запозичені в банку. Який же це статус, якщо ви тепер на гречці із сосисками сидите другий місяць і випрошуєте у мене то картоплю, то помідори? А вона стоїть на своєму:
– Ніхто не знає, що ми в кредит взяли. Усі думають, що самі купили.
– А чому вони так думають?
– А ми їм так сказали.
Чоловік її, дурень яких пошукати треба, на роботі хвалиться ходить. А вдома кричить на Алінку, що їсти нема чого.
Я, звичайно, допомагаю продуктами, та грошей іноді підкидаю. Але ось дочці виповнилося 30, і настав час відпустити її у вільне плавання, я вважаю. Тільки Аліна моя не розумнішає, продовжує жити також бездумно. І я скута по руках та ногах.
Не можу я свою дитину покинути.
Намагалася проаналізувати її дитинство. Чого не вистачало? Чому виросла така дивна? Згадувала я, згадувала. Начебто все завжди було добре.
Жили не надголодь, одягала я її красиво, наскільки дозволяли ті часи, звісно. Принаймні вона нічим не відрізнялася від інших дітей у школі.
Потім настала студентська пора. Підозрюю, що саме тоді був переломний момент в Аліни. Мабуть, були там дівчата із заможних родин. І вона почала сумніватися у собі, у мені. Думати, що варта більшого.
Про всяк випадок я поговорила з Аліною. Вона підтвердила: я мала рацію.
– Я теж хотіла бути багатою. Всі на машинах, одна я пішки ходила. У всіх одяг дорогий і різноманітний, а я в одних джинсах цілий рік ходила. Не хочу такого життя.
– Аліна, ми ж не жебраки були! Звичайна родина! – вразилася я.
– А я не хочу звичайну родину. Мамо, ми самі живемо, самі все вирішуємо. До речі, переведи мені трохи грошей. Нігті треба зробити.
Манікюри ці, салони краси – це я ще розумію. Вона працює з людьми, треба виглядати гідно. Але невже хтось із її знайомих прямо ось видивляється, який там айфон у дочки та її чоловіка і що вони замовляють поїсти? Аліна каже, що так і є.
– Мені всі заздрять, коментарі пишуть!
Я говорю:
– Аліна, треба бути, а не здаватися. Ви створюєте ілюзію багатого життя. Як так можна?
– Мені все подобається, – відповідає донька.
І я продовжую їх підгодовувати, даю по кілька тисяч щотижня. А то згинуть на своїх крупах. Як донести до неї, що це ненормально? Що всім байдуже, що ти їси і який у тебе телефон? Почуваюся винною, що не заробляла за часів її дитинства мільйони.
