З Аріною ми зустрілися в інституті. Вона стала моїм студентським коханням: красуня, розумниця. Навколо неї завжди крутилося багато парубків. Але зі всіх своїх залицяльників вона віддала перевагу мені! І мене, звичайно, це дуже втішило.
Побралися ми рано, нам ледве виповнилося по двадцять два роки. Наші родичі дуже раділи такому нашому вибору. Моїм батькам Аріна неймовірно подобалася. Її батьки теж прийняли мене з розкритими обіймами. Родичі нам дуже допомагали, дякую їм велике.
І ось ми молода сім’я. У нас попереду все наше життя. Нам залишалося лише скласти іспити в університеті, знайти роботу, будувати кар’єру, та заводити дітей. Але… Наша доля розпорядилася інакше…
Моя дружина дуже відповідально ставилася до навчання. Плюс ми підробляли, бо почали винаймати житло, та й жити нам потрібно було на щось.
Її серце не витримало таких навантажень. У результаті – інфаркт … Від болю втрати всі ми не могли заспокоїтись ще дуже довго …
Я сяк-так закінчив університет. Знайшов роботу і почав просто існувати, а не жити… Я не міг і не хотів думати про когось, крім Аріни. Хоча про неї я теж уже не міг думати — надто боляче й тяжко мені давалися ці спогади.
Я навіть не дивився в бік інших жінок. Ішов час, і я став поступово оговтуватися від цієї втрати. Я змінив роботу, почав думати про себе, та своє майбутнє.
На новій роботі на мене відразу ж поклала око моя нова колега, яка постійно робила мені недвозначні натяки. Мені тоді було вже 32 роки, і я вирішив, що більше тягнути просто нема куди.
Або треба вирішуватися про відносини зараз, або просто змиритися і прожити на самоті. Звісно, мені не хотілося ставити на собі хрест. І я запросив свою нову колегу на побачення. Перший раз. Другий. Третій… П’ятий…
Я зрозумів, що вона мені подобається. Ми почали зустрічатися, і наші стосунки протікали дуже бурхливо. Вона була дуже активною дівчиною, і не давала мені нудьгувати жодної хвилини. Напевно, саме за це я її й покохав.
Час йшов. Знову ж таки, я постійно думав про час. Тому що мені завжди здавалося, що я його багато втратив. І тепер я, ніби підганяв себе, щоб встигнути пожити.
Нарешті я зважився зробити їй пропозицію. Вона дала позитивну відповідь! Який я тоді був щасливий! Але моє щастя, на жаль, тривало недовго.
Виявилося, що мої родичі не дуже були раді моєму швидкому весіллю. Мої батьки звикли до того, що я один,. Їм так більше подобалося.
Просто їм був зручний такий син, який може навіть у вихідний день відвезти їх на дачу, або забрати звідти, звозити на ринок за продуктами, та інше.
Моїй сестрі був зручний самотній бездітний брат, тому, що вся його премія неодмінно витрачалася на його племінників і подавалася у вигляді іграшок, одягу, чи розваг.
А батькам моєї першої дружини був зручний бездітний самотній зять, бо кому їх утримували, після такого горя в їхній родині.
Після всієї цієї інформації я був шокований. Я стільки років був настільки сліпим, що не бачив, які люди мене оточували? Я всім був зручним і вигідним.
І всі з радістю прийняли той факт, що до кінця життя я буду самотнім, бездітним мужиком. А коли я захотів стати щасливим, за мене не потішився ніхто! Не зважаючи на думки моїх рідних, я одружився!
Це моє життя, і я проживу його на свій розсуд, і нарешті буду щасливий, бо ми вже чекаємо на первістка! Як мені тепер спілкуватися з такими родичами? Та й чи взагалі це потрібно, хто підкаже?
