– Тобто як, Вікторії нічого не дістанеться?
Вероніка здивовано глянула на чоловіка. Андрій знизав плечима. Його обличчя залишалося спокійним. Наче йшлося про щось, що само собою зрозуміле.
– Віка – дівчина, Віро! Вона повинна прийти в будинок до чоловіка. Їй житло не потрібне. А ось хлопчикам ще сім’ю заводити, одружуватися. Я повинен їм допомогти.
Вероніка перевела погляд на дочку. Віка завмерла за столом, де вечеряла вся родина. Дівчина ніби заклякла, губи стиснулися в тонку лінію, а шкіра стала блідою, майже прозорою.
Її руки лежали на колінах нерухомо. Вероніка бачила, як дочка намагається зберегти обличчя, але за напругою в плечах розуміла – кожне слово Андрія копало під дих.
Вона повільно підвелася з-за столу, взяла свою сумку зі спинки стільця. Потім коротко кивнула.
– Дякую за вечерю. Мені час.
Дівчина розвернулась і попрямувала до виходу. Двері за нею зачинилися майже беззвучно. Вероніка дивилася в слід доньці, не в змозі вимовити жодного слова.
Усередині все стискалося від болю та нерозуміння того, що відбувається. Що щойно сталося? Чому Андрій так вчинив?
– Я вже все вирішив, – продовжив чоловік, наче й не помітивши, як Віка пішла. – Оголошення дав, трикімнатна моя скоро продасться.
Гроші поділю між Максимом та Єгором порівну. А Віка нехай нареченого заможного шукає. У неї все життя попереду.
Максим і Єгор, що сиділи навпроти, схвально закивали. Старший син, Максим, навіть усміхнувся батькові.
– Правильно думаєш, тату. Нам справді скоро квартири знадобляться.
– Я теж за, – підтримав молодший, Єгоре. – Час зараз такий, без допомоги батьків нікуди.
Сини піднялися з-за столу, подякували за вечерю і теж розійшлися по домівках. Максим жив із дружиною в однокімнатній, Єгор наймав студію.
Вероніка залишилася сидіти за столом, не в змозі поворухнутися. Тиша у квартирі тиснула. Андрій почав прибирати посуд, насвистуючи якусь мелодію. Вероніка дивилася на нього і не впізнавала.
– Невже ти не вважаєш Віку своєю донькою?
Андрій обернувся.
– До чого тут це?
Вероніка підвелася з-за столу. І її голос зірвався на крик.
– При тому, що ти її вдочерив! Я всиновила Максима! У нас спільний Єгор! Але хіба це привід списувати Віку з рахунків? Вона твоя дочка, Андрію! Твоя!
– Я не списую її з рахунків, – Андрій поставив тарілки в мийку і повернувся до дружини. – Я просто дбаю про тих, кому квартира потрібніша. Хлопчикам треба одружуватись, сім’ї створювати.
– А Віка знайде собі чоловіка, переїде до нього. Ти маєш мене зрозуміти, Вероніка. Це розумне рішення!
– Розумне? Ти бачив обличчя дочки? Ти взагалі розумієш, що ти сказав? Віка стільки років називає тебе татом! Вона тебе обожнює, ділиться з тобою всім! А ти ось так з нею вчинив!
– Я нічого поганого не зробив, – відрізав Андрій. – Це моя дошлюбна квартира, і я маю право розпоряджатися нею, як хочу. У чому проблема?
– Проблема в тому, що ти образив Віку! Ти її зачепив, Андрію! Невже ти цього не розумієш?
Чоловік махнув рукою:
– Віка переживе. Заспокоїться та зрозуміє. Вона розумна дівчинка. Розбереться, що до чого.
Вероніка замовкла. Слова застрягли десь у горлі, і вона зрозуміла – марно. Чоловіка не переконати. Андрій уже все вирішив, і жодні аргументи його не зупинять.
Так, вона не могла заборонити продавати його дошлюбну квартиру. Вони весь шлюб прожили в її квартирі, теж дошлюбній. Андрій здавав свою, і гроші йшли на родину. Але зараз його поведінку Вероніка не могла пояснити.
Вона розвернулась і пішла до спальні. Просто лягла на ліжко і дивилася в стелю. Сльози текли скронями, але Вероніка не витирала їх. Усередині все горіло від образи за дочку, від безсилля щось змінити.
Минув майже місяць. Максим та Єгор приходили, показували батькові видрук із сайтів нерухомості. Обговорювали райони, метраж, близькість до метро.
Андрій схвально кивав, радив, на що звернути увагу. Віка не писала, не дзвонила, не приходила. Вероніка намагалася додзвонитися до дочки кілька разів, але та відповідала коротко – зайнята, все нормально, зідзвонимося пізніше. І не передзвонювала.
– Ось бачиш, донька нас забула, – заявив якось увечері Андрій. – Кинула! Навіть не зайшла жодного разу.
Вероніка прикусила язика, щоб не сказати зайвого. Це ти її покинув! Це ти дав їй зрозуміти, що вона чужа! Вона хотіла сказати саме так. Але вимовляти це вголос не було сил. Та й який сенс? Андрій все одно не почує.
Квартира продалася. Вероніка до останнього сподівалася, що чоловік схаменеться і хоча б частину грошей віддасть доньці. Але ж ні. Все пішло синам.
Максим та Єгор раділи, будували плани. А Вероніка мовчки дивилася на їхні щасливі обличчя і не розуміла, як можна так просто зрадити рідну людину.
За два тижні в Андрія був день народження. Вероніка накрила стіл, покликала синів, невістку Максима. Віка прийшла останньою. Вона з’явилася на порозі із невеликим пакетом у руках. Привіталася з усіма та простягла батькові подарунок.
– Тримай.
Андрій розгорнув упаковку. Усередині був звичайний набір для гоління. Жодної душевності, ніякого тепла. Просто подарунок, який дарують малознайомій людині.
Віка сіла за стіл, але майже не торкнулася їжі. Весь вечір мовчала, відповідала однозначно, коли до неї зверталися. Вероніка бачила, як дочка стискає виделку в руці, як напружуються вилиці. Біль читався у кожному русі.
– Віка, ти навіть не привітала мене до пуття. Що мовчиш увесь вечір?
Віка поволі поставила кухоль на стіл. Подивилася на Андрія довгим поглядом, у якому не було колишнього обожнювання. Лише холод.
– З днем народження, Андрію Вікторовичу.
Вероніка завмерла. Дочка завжди називала чоловіка татом. Завжди! З того самого дня, як Андрій удочерив її. А зараз – на ім’я та по батькові.
Андрій теж завмер, кухоль застиг на півдорозі до рота. Максим та Єгор переглянулися, але промовчали.
– Я бажаю тобі довгих років життя, – продовжила Віка, і в її словах не було жодної краплі тепла. – Щоб ти зі своїми синами був щасливим. Щоб у вас все склалося. Живіть довго та добре.
Віка взяла сумку, кивнула Вероніці та попрямувала до виходу. Вероніка схопилася з-за столу і кинулася слідом. Догнала доньку біля вхідних дверей.
– Віка, почекай!
Дочка обернулася, і Вероніка побачила сльози. Віка намагалася стриматись, але не могла. Сльози текли по щоках. І донька люто витирала їх долонею.
– Мамо, не у квартирі справа. Начхати! Я сама куплю, сама впораюсь. Я нормально заробляю. Просто я думала, що він любить мене. Що він бачив у мені рідну дочку!
– Але ж ні! Рідні сини йому ближчі. А я – ніхто! Порожнє місце! Але я урок засвоїла. І більше не збираюся вдавати, що нічого не сталося.
Вероніка спробувала обійняти дочку. Але Віка відсторонилася.
– Мені час. Побачимося, мамо.
Дочка вийшла за двері, і Вероніка залишилася стояти в передпокої одна. Усередині все рвалося на частини.
Її кохану та єдину дочку образив той, кого вона називала батьком. Той, кому вона довіряла. Той, із ким вона прожила стільки років.
Вероніка повернулася до кімнати. Андрій відкрив рота, щоб щось сказати, але Вероніка підняла руку.
– Не треба. Час розмов пройшов.
Вона розвернулась і пішла у спальню. Лягла на ліжко обличчям у подушку і тихо заплакала. Сльози лилися гарячими струмками, і Вероніка не намагалася їх стримати.
Вперше за довгі роки вона дозволила собі просто плакати. Плакати за дочкою, яку зрадили. Плакати про сім’ю, яка розкололася на шматки.
Минув тиждень. Вероніка майже не розмовляла з Андрієм. Усередині зрів план. Чіткий, ясний.
– Я продаю квартиру, – сказала Вероніка.
Андрій мало не подавився.
– Що? Навіщо?
– Куплю однокімнатну, а решту грошей віддам Вікторії. Бо я так хочу! Моя квартира, моє рішення!
– Ти з глузду з’їхала? – Андрій поставив кухоль на стіл. – Нам поки що багато місця в трикімнатній, але скоро підуть онуки! Де ми будемо всіх розміщувати в одній кімнаті?
– Я ухвалила рішення! І ти не маєш права голосу! Я мовчала, коли ти продавав свою квартиру!
Андрій бухтів ще кілька днів, намагався переконати дружину. Але Вероніка була непохитна.
Квартира продалася швидко. Вероніка знайшла хорошу однокімнатну в їхньому ж районі, оформила всі документи. Решту грошей перевела Вікторії й поїхала до дочки.
Віка відчинила двері й завмерла на порозі. Побачила маму – і не стрималася. Сльози ринули потоком, і дівчина кинулася Вероніці на шию.
– Мамо, навіщо? Тобі ж тепер в однокімнатній жити!
Вероніка міцно обійняла дочку та притиснула її до себе. Гладила по волоссю, цілувала в верхівку. Сльози текли й по її щоках, але зараз це були сльози полегшення.
– Може, для Андрія ти й стала чужою, – прошепотіла Вероніка, – але для мене ти завжди будеш маленькою принцесою. Моєю єдиною донькою. І я любитиму тебе до кінця днів. Завжди, чуєш? Завжди!
Вони стояли обійнявшись і плакали. Віка схлипувала на плечі матері, а Вероніка гладила її по спині, заспокоюючи. Вони довго так простояли, не розтискаючи обіймів.
Відносини Вікторії та Андрія не налагодилися. Дочка більше не приходила у гості, не дзвонила йому. Спілкувалася тільки з Веронікою, та їздила до неї сама. Але тепер Вероніка бодай знала, що її дочку не обділили. Вона не дала її образити. І так має бути!
А ви що скажете з приводу цієї ситуації? Слушно вчинила мати? Як вам рішення батька? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
