– А правду кажуть, що колись ти була вродлива, неначе богиня?
– Так, – засміялася стара, і очі її засяяли від спогадів, – Була гарна… Кажуть, навіть дуже. Відганяла шанувальників, як настирливих мух. А ще була добра і розумна, і щедра, і вірна.
– Що ж тоді твій чоловік пішов від тебе до іншої? Невже вона була краща за тебе?
– Краще, гірше? Хіба це так важливо, дитино? Просто вона мала те, чого в мене ніколи не було і бути не могло.
– Що ж це таке?
– Він належав їй, розумієш? А вона йому. Вони були так створені Богом. Відразу разом. Одночасно. Таке буває. Навіть не в цьому житті, а колись дуже давно ще тисячі років тому вони впізнали в одне одному самі себе. Це найсильніше з усіх тяжінь. Ніщо на світі не може стати на шляху цього, ні краса, ні влада, ні слава, ні багатство. Тут навіть смерть безсила. Померши, вони народжуються знову, щоб шукати і знайти одне одного, і бути разом, доки знову не перестануть битися їхні серця. Це така вічна гра. Ніхто не знає, де в неї початок і де кінець. У неї грають наосліп, плутаються, помиляються, божеволіють. Але раптом зустріч трапляється, впізнавання відбувається, і все минуле, всі перешкоди у них на шляху розвіюються, як дим.
– Ти ніби знаєш, про що говориш? Може, й у тебе він був? Той самий, що твій і назавжди єдиний?
– Був. Але в цьому житті його не знайшла.
Дівчинка на інвалідному візку приїхала до притулку для тварин і хотіла забрати додому найнебезпечнішого собаку:…
Та ніч почалася мирно. Я складала білизну, коли раптом з вітальні пролунав крик Лілі: -…
Оля пам'ятала той день до дрібниць. Три роки тому, а наче ціла епоха. Олексій кинув…
– Може, не будемо так коротко? – із сумнівом запитала перукарка, оглядаючи майбутній масштаб робіт.…
- Мамо, ти чого так довго? У нас два дні всього, а ти годину вже…
У Насті не стало батька. Мама повідомила їй про це тихо й швидко, ніби це…