– Може мені не варто жити, бабусю?
Дитина сказала це тихо, на пів голосу, але бабуся, яка розмовляла телефоном з його мамою, почула, кинула слухавку на важіль, повернулася до нього. По його щоках текли великі, як горошини сльози.
– Що ти, що ти таке кажеш, Назаре? – обійняла його, пригорнула до себе.
А він, захлинаючись від ридання, уривчасто говорив:
– Я всім заважаю… Ти тільки не віддавай мене в інтернат, не віддавай, бабусю, миленька, я благаю тебе…
– Мама не бере, і тато не хоче… А тобі в лікарню треба, я ж чув… Ти мамі говорила… Запитувала, куди мене подіти? Може мені краще не жити, бабусю!
Щасливе дитинство Назара, восьмирічного хлопчика, тривало аж чотири роки! Тоді він жив з мамою та татом, йому було добре, весело, його водили в парк, в цирк, до лялькового театру, купували йому іграшки, і любили!
Тато садив його на свої плечі та бігав з ним по кімнаті, а він так щасливо сміявся. Він все це пам’ятає й досі. Зараз, коли він так давно не бачив ні маму, ні тата…
Згодом тато втратив роботу, і Назар пам’ятає, як мама з татом сварилися, що немає грошей. А він так переживав… Заглядав до них у вічі, брав їх мізинчики у свої маленькі ручки та просив:
– Помиріться, будь ласка!
Він і зараз не розуміє, чому вони не помирилися остаточно?
Якось, мама забрала його з дитячого садка, і сказала, що тепер вони житимуть у бабусі, її мами. А тато житиме у своїх батьків, бо платити за орендовану квартиру немає грошей.
– А тато буде приходити до нас? – запитально дивлячись мамі в очі, спитав Назар.
– Не хвилюйся, звісно, буде.
І він заспокоївся. Спочатку, тато приходив, брав його і відвозив до своїх батьків, там йому дуже раділи. А іноді вони разом ходили на дитячий майданчик, і тато сидів на лавці, поки Назар грав з іншими дітьми.
А одного разу тато привів його в тир. Як йому там сподобалося! А як тато чудово збивав цілі! Назар плескав у долоні, і теж отримав маленький приз – шоколадку у формі рибки.
А потім тато став приходити все рідше і рідше…
– Тату, приходь частіше, я так сумую за тобою…
– Я працюю, синку, іноді у вихідні теж, у мене зовсім часу немає, але я намагатимуся.
Так минув рік…
Назара віддали на п’ятиденку, бо мама знайшла собі іншу роботу, десь далеко, а бабуся теж працювала. І вони не встигали забрати його вчасно.
З того самого дня, коли його вперше ввечері не забрали додому, остаточно скінчилося його щасливе дитинство.
Бувало, що він залишався на ніч один у групі, і нічна нянечка нарікала, що змушена сидіти ніч через нього одного… А він тихо плакав у подушку…
Якось мама познайомила його з дядьком Петром, і вони один одному не сподобалися. Дядько Петя весь час дивився на годинник і квапив маму:
– Ходімо швидше, ми запізнюємося, – а на нього навіть не дивився. І вони йшли…
З того часу він маму бачив дуже рідко, а потім вона переїхала до дядька Петра. Назар залишився у бабусі, як йому пояснили, бо дитячий садок близько від бабусиного будинку.
А тато теж незабаром одружився… Його батьки переїхали жити у село і залишили батькові квартиру.
Тепер цих бабусю та дідуся Назар взагалі не бачив.
Тітка Свєта, татова нова дружина, чекала на малюка. Свою дитину, а Назар був чужий…
Іноді, мама приходила в гості та, посидівши з ним та з бабусею, залишала гроші та йшла. А йому так хотілося з нею погуляти…
Тато брав до себе, вони разом дивилися мультики та ще якісь передачі. Тато навчив його грати у шашки, і він навіть двічі виграв!
А потім тітка Світлана народ ила хлопчика, і візити до тата припинилися, щоб він не приніс до будинку якусь інфекцію з дитячого садка.
А у мами народ илася дівчинка. Тепер бабуся з Назаром їздили у вихідні до мами, бабуся допомагала няньчити сестричку, а йому дозволяли лише здалеку подивитися, знову-таки, щоб малечі не передалися якісь віруси.
Мама була зайнята немовлям, а не Назаром. Він почував себе зайвим і нікому, крім бабусі, не потрібним…
З якою заздрістю він дивився в дитсадку, як за іншими дітьми приходили й мами, і тато… У день народження до нього не приходили діти, бабуся не могла влаштовувати такі свята, а мама з татом…
Мама передавала з бабусею подарунок, а тато приходив у дитячий садок із подарунком. Посидів із з ним пів годинки на майданчику і пішов, сказав, що відпросився з роботи…
Першого вересня тато прийшов до школи, привітав сина з вступом до першого класу і знову пішов на роботу, а мама не змогла прийти, захворіла мала, тож була з ним тільки бабуся.
Назара визначили у групу подовженого дня, але він не засмучувався, по-перше, тому що там було багато дітей з їхнього класу, а по-друге, тому що тепер він ночував удома. Яке це щастя ночувати вдома!
Бабуся весь час попереджала, що якщо він буде вчитися погано, вона здасть його в інтернат. Звісно, вона його просто лякала, та Назар страшенно цього боявся! Вже навчений тим, що ні мамі, ні татові він не потрібен.
І ось тепер він почув, як бабуся каже мамі телефоном, що їй лікар рекомендує лягти на обстеження: страшно набрякають ноги, потрібно визначити, це нирки чи серце.
І дитина дуже злякалася. Особливо після того, як бабуся запитала:
– То що робитимемо з Назаром?
– Не дай Боже, віддадуть до інтернату!
Ось тоді він і сказав, задихаючись від сліз:
– Може, мені краще не жити, бабусю?
То чому ж, за живих батьків, дитина від першого невдалого шлюбу, стає нещасною? Це закономірність, чи невдалий випадок, як ви вважаєте? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
