– Ми на вас завжди чекаємо, приїжджайте! Ми будемо дуже раді.
– Щось минулого разу ваша радість десь заблукала, – тихо пробурчала Віра, продовжуючи крутитися біля плити.
Чоловік розмовляв зі своєю сестрою по гучному зв’язку. Та кликала їх у гості. Ось тільки й Віра, і Ігор розуміли, що жодних гостей більше не буде.
З Любою вони перетиналися вкрай рідко, бо жили у різних містах. І все ж таки Ігор раніше часто говорив про сестру з теплом.
З боку їхні стосунки виглядали ідеальними: часті дзвінки, привітання рівно о 00:00 на Новий рік, посиденьки по відеозв’язку.
Коли Люба приїхала до них на ювілей Ігоря, всі були у захваті. Теплі розмови про минуле, жарти, спільні прогулянки. Стіл ломився від страв.
Ігор та Віра показували гостям пам’ятки, пригощали у кафе, купували сувеніри. Вони навіть не помітили, що Люба та Сергій жодного разу не запропонували «скинутися», чи купити щось.
– Сподіваюся, ви теж якось до нас виберетеся! Ми все влаштуємо, Сергій не проти, тільки назвіть дату, – сказала сестра чоловіка, коли вони залишилися з Вірою наодинці.
Невістка тоді лише посміхалася. Їй подобалося думати, що вони не просто родичі, а майже друзі. І, звичайно, їй захотілося зробити візит у відповідь.
Віра все обдумала заздалегідь: вибрала подарунки, зібрала дріб’язок у дорогу, купила гарні солодощі. Вони накупили ковбас, сирів, сушеної риби.
Взяли з собою горіхи та мед. Невістка ніколи не йшла в гості з порожніми руками. До того ж вона не хотіла турбувати сторону, що приймає.
– Та ти не нагрібай так багато, – обережно попередив Віру чоловік. – Ми ж лише на тиждень.
– Але ж це твоя сестра! Я хочу залишити приємне враження.
– Не парся. Все буде добре, – відповів їй Ігор і потер підборіддя.
Віра дуже добре знала свого чоловіка. Зазвичай він робив так лише тоді, коли не був упевнений у своїх словах.
Ігор майже забув ті роки, коли вони з Любою тіснилися вчотирьох у старій трикімнатній: він, вона, батько та бабуся. Вони вже були дорослими.
Ігор – після навчання, Люба – після першого розлучення. Уживалися, як могли, адже своїм житлом вони ще не охазяйнувалися.
З грошима було не густо, але й не критично. Хтось приносив продукти, хтось купував побутову хімію, разом скидалися на комуналку.
Начебто все порівну, але вже тоді Люба вирізнялася. Не те щоб вставала в позу. Вона просто все перераховувала в голові та відмовчувалася, коли приходила її черга.
Спочатку це було майже непомітно. Порошок вона купувала найдешевший і найменшими пачками. Шампунь підписувала та просила не чіпати. Продуктами ніколи не ділилася і ставила їх на свою полицю.
Якщо потрібно було купити пакети для сміття, Люба могла тижнями обходитися пакетами з супермаркетів.
Закінчився мийний засіб для посуду? Люба мила без нього. Нема губок? Люба бралася за кухонні ганчірки та обтирала посуд ними.
– Я поки що почекаю, раптом знижки будуть. Зараз і так зійде, – казала вона на своє виправдання.
Ігореві це здавалося… ну, дивним. Але він не влаштовував із цього трагедію. Зрештою, кожен заощаджує по-своєму.
Просто у Люби це стало способом життя.
З’явився Сергій. Ввічливий, небагатослівний, на вигляд, цілком інтелігентний. Ігор тоді радів за сестру.
Нарешті, у неї з’явилася опора. Тільки згодом стало зрозуміло, що Люба знайшла не просто чоловіка, а однодумця.
І тут все пішло по наростальній.
У Сергія було ще більше тарганів. Він міг витратити півтори години на те, щоб порівняти ціни на банани у трьох магазинах та з’ясувати, де вийде дешевше на п’ять гривень.
У нього був блокнотик із промокодами, окремий картридер для знижкових карток. А ще він любив перевіряти чеки у супермаркеті перед касою. Навіть чужі.
– Ігорю, може, каву в іншому магазині візьмеш? Там зараз акція, – якось запропонував Сергій, коли вони перетнулися в крамниці.
– Тут ближче.
– Ну і дарма. Зекономив би на проїзд.
Люба із задоволенням під’єдналася до цієї системи. У них з’явився спільний зошит із витратами, де фіксувалися всі покупки та розваги, у тому числі на гостей.
І хоча формально Ігоря не було в цьому списку, він розумів, що тепер для сестри гості почали асоціюватись зі збитками.
Після запрошення Люби брат раптом відчув той самий холод. А що, як ці двоє, як і раніше, підраховують витрати на чай, світло та злив води в унітаз?
Віра відчула недобре з самого порога. Зазвичай у будинку у гостинних господарок пахне чистотою, випічкою та запеченим м’ясом. Тут були лише холод і затхлий запах не до кінця висушеної білизни.
Люба дуже зраділа, особливо, коли побачила Ігоря. Можливо, тому що саме він ніс більшу частину пакетів. Сергій просто стримано кивнув їм.
– Проходьте, – сказала Люба, посміхнувшись. – Нарешті ви дісталися нас.
Вона не обійняла брата, не поцілувала Віру. Просто взяла один із пакетів і потягла на кухню. На столі стояли порожні тарілки під суп, та велика страва з чимось сірувато-коричневим. Як пізніше виявилося, це був печінковий торт.
Люба окинула стіл поглядом і, мабуть, вирішила, що треба щось додати. Вона витягла з пакета коробку з тістечками й поставила поруч з основним «частуванням».
– Зараз чай заваримо, – защебетала Люба, поставивши чайник.
Звичайний. Електричного у них не було, бо він «дуже мотав». Пакетик вона заварила один на чотирьох, у спеціальному чайнику для заварювання. Цукор гостям не запропонували.
Веселощі за столом були натягнуті. Віра спробувала розпочати розмову: про те, як вони дісталися, як у Сергія справи на роботі, питала, що можна подивитися у них у місті. Сергій відповідав однозначно. Люба переривала не до місця і мляво хихотіла.
– Може, наріжемо сир, хліб та ковбасу? – Обережно запитала Віра, намагаючись зберігати приязність у голосі.
Невістка думала, що вони закотять бенкет на весь світ. Натомість вона отримала не смачний рідкий суп і печінковий торт, до якого ніхто не доторкнувся. Навіть господарі.
– Вони в холодильнику, – знизала плечима Люба. – Навіщо все одразу різати? У нас сир та ковбаса завжди лежать довго. Вони ж дорогі.
– А… Ну гаразд.
Віра не знайшла в собі нахабства сперечатися. З-за столу вони встали голодні. Їхні продукти виявилися розфасовані по полицях холодильника та в кухонну шафу. Мед Люба ніби ненароком прикрила банкою з сіллю.
Того вечора вони довго не могли заснути. Подушки були жорсткі, опалення майже не працювало. Віра намагалася мислити позитивно, але очевидно, що щось пішло не так.
– Що думаєш? – прошепотіла вона чоловікові.
– Ну… Мабуть, у них просто свої порядки, – відповів Ігор, але його голос звучав не так упевнено, як він хотів.
Вранці Віра не витримала. Вони з Ігорем підвелися раніше, тихо вибралися на кухню і почали нарізати бутерброди. Хотілося нормального сніданку. Або хоча б сиру із чаєм.
Як тільки вона поклала пару шматочків на тарілку, у дверях з’явилася Люба. На ній був простий фланелевий халат, що наполовину втратив свої фарби. Обличчя ще сонне, але очі вже, як сканер, що пробиває ціни.
– Ви навіщо так багато ріжете? – трохи невдоволено спитала вона. — Це все не швидко псується. Краще потроху.
Вірі стало так ніяково, ніби вона з’їла чуже. Не просто з’їла, а вкрала.
– Ми ж своє привезли, – нагадала вона.
– Та я не дорікаю… Просто навіщо так багато. Ми ж не в ресторані.
Подружжя розгублено кивнули, зробили собі по бутерброду, а решту нарізаного сиру прибрали в холодильник. Запивати довелося водою з-під крана: чай закінчився. Фільтрів у Люби, звісно, не було.
Щоб зовсім не зголодніти, Віра та Ігор пішли гуляти та перекусили шаурмою біля парку.
– Знаєш, я не впевнена, що протримаюся ще шість днів у такому ж темпі… – тихо нарікала Віра.
Ігор лише зітхнув.
Коли Люба та Сергій гостювали у них, все було інакше.
Віра тоді намагалася щосили. Купувала свіже м’ясо, готувала запіканки, робила домашні чебуреки, варила борщ із яловичиною. Сергій уплітав за обидві щоки, хвалив, просив добавки.
– У вас, ніби щодня свято, – сказав він, відправляючи другий шматок м’ясного рулету до рота. – У нас все простіше, все на бігу.
Люба реготала та підкладала чоловікові ще. Вірі було приємно бачити це. Вона не рахувала продукти. Просто хотіла, щоб гостям було добре.
– Може, сходимо до крамниці? – тихо запропонувала Віра, коли вони на третій день знову залишилися голодними.
– Та ні, навіщо. У нас все є, – з подивом відповіла Люба. – Віро, я хотіла спитати… А чого ти так довго душ приймаєш? Ми так не звикли, у нас на це хвилин п’ять йде.
Натяк був зрозумілий.
На вечерю їм подали суп із курячими шийками. Ні Віра, ні Ігор таке не їли.
За весь цей час їм жодного разу не запропонували кудись поїхати чи прогулятися.
– Ой, це дуже затратно. Тут на проїзд, там на кафе, тут на якісь квитки… Ви йдіть без нас, відпочивайте, – сказала Люба, коли невістка спробувала розворушити їх.
На четвертий день Віра прокинулася із твердим відчуттям, що з неї вистачить. Здавалося, тут навіть повітря незабаром буде по талонах.
Ігор усе більше замикався у собі. У нього був такий погляд, ніби він ось-ось скаже щось отруйне, але щоразу він ковтав слова. Вранці він довго мовчки лежав на ліжку, але потім наважився.
– Завтра їдемо. Я втомився.
– Я тільки за.
– Чур без зайвих драм.
Вона зрозуміла його. Він не хотів розставляти крапки, а просто хотів втекти зі світу чужої економії.
На обід Віра з Ігорем замовили піцу. Люба лише осудливо глянула на коробки, коли родичі забрали їх у кур’єра.
– У нас ніби й плита є, – пробурчала вона.
Вони не стали виправдовуватися. Було б дивно виправдовуватися за те, що вони зголодніли в гостях.
Наступного ранку вони тихо зібрали речі. Кралися так тихо, ніби збиралися викрасти скарб у дракона. Але Люба вийшла в коридор рівно в той момент, коли Ігор відмикав двері.
– Вже їдете? А що так рано? Ви ж до кінця тижня хотіли.
– Ми вирішили раніше, – відповів Ігор. – Справи.
Він сказав це з такою ввічливою сухістю, ніби розмовляв із попутником у поїзді.
– Ну, як хочете. Тільки… ми ось подумали… – Люба швидко метнулася до кімнати, а повернулася вже з аркушем паперу.
– Я прикидала, скільки піде на воду, світло. Просто у нас тарифи звірячі. Ви ж користувалися, чай пили, душ…
Ігор мовчки взяв аркуш, подивився, помовчав ще кілька секунд. Потім вийняв із гаманця гроші.
– Здачі не треба, – тихо сказав він. – Нехай вам буде на чай.
У машині вони майже не розмовляли. Все вже було сказано. Поведінкою, а не словами.
Вечеряли вони вже вдома. На столі – домашні вареники, сметана, чай з лимоном. Звичайна їжа тепер здавалася бенкетом.
– Шкода, що так сталося, – сказала Віра і відвела погляд.
Ігор зітхнув. Без злості, не важко. Просто… наче він зачинив двері в минуле.
– Шкода. Але тепер хоч би все ясно. Більше ніяких гостей! Нехай тепер передає привіти. Телефон для цього й вигадали.
Ігор нарешті щиро посміхнувся. Вперше за ці дні. Попереду на них чекали вихідні, і вони точно пройдуть без печінкових тортиків і скрупульозних підрахунків…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
