Може він і справді все це не серйозно, але його увага, міміка, коли бігають очі побачивши мене – таке будь-яка жінка відчує! Чи мені так хочеться вважати?

Небагато про мене: зріст 160 см, вага 73 кг, 28 років, вважаю себе дуже привабливою. Я дуже товариська, у будь-якій компанії почуваюся впевнено, з будь-якою людиною знаходжу спільну мову. Ніколи не сумую, намагаюся завжди підняти всім настрій (і це виходить) мої колеги, друзі, знайомі – усі, хто мене знає, вражають мою позитивність. Але біда: я не вмію любити чоловіка по-справжньому.

Була одружена, є син. Думала, назавжди, але через п’ять років я його вигнала, він мені набрид, з ним моє життя стало нецікавим (все, як у чорно-білому кіно).

Після я зустріла молодика на 4-роки молодше: красень, як з картинки. Я не вірила своєму щастю: на руках носив, все по дому сам робив (спочатку я подумала “Альфонс”). Робота в нього хороша, своє житло є і справді дуже любив мене. Через 5 місяців мене це дуже дістало «як ганчірка, а не мужик» помиє, прибере, приготує, з дитиною сидить, а я в кафе з подругами відпочиваю, бо вже набрид. Ночами в сльози мене це дістало, і я його прогнала.

Все писати не буду – і дня не вистачить про всіх писати, але суть проблеми в тому, що я не вмію по-справжньому любити. Я люблю, коли мені приділяють всю увагу і не один чоловік, а багато хто, мені це надає впевненості в собі, мені подобається загравати, подобаються компліменти. Далеко цей флірт не заходить, але залишаю їм невелику надію, так і граю з ними як з іграшками, а вони ходять та облизуються. Мені це подобається і я не знаю, як мені з собою боротися і чому я стала такою.

А тут я вляпалася: мені шалено подобається один молодик (мій колега), але він дагестанець. Я від себе в шоці, він не виходить у мене з голови, він поводиться дивно. Завжди дивиться на мене, посміхається, комплементи під час кожної зустрічі, але я бачу його хитрий погляд. Характер у нього справжнього мужика – прямий, від нього мурашки по тілу, впевнений у собі надто (я від цього млію).

Хоч і дагестанець, але російською мовою без акценту, грамотний. Запрошував погуляти, але я відмовилася, а наступного разу, коли запросив, домовилися зателефонувати, а сам і не зателефонував – сказав, що поїхав до міста з друзями. Я не надаю цьому уваги, тримаю себе в руках. Але як би не зламатися, я завжди була в цьому сенсі сильна.

Він каже, що серйозних стосунків не заводить, я через це хочу його закохати в себе, але не можу зрозуміти, що все це може означати? Може він і справді все це не серйозно, але його увага, міміка, коли бігають очі побачивши мене – таке будь-яка жінка відчує! Чи мені так хочеться вважати? Допоможіть розібратися у цьому дурдомі, будь ласка!