– Дімо! Ти чуєш, що я тобі говорю? – Олена несподівано гупнула по столу долонею. Чашка підстрибнула. Кава розлилася коричневою плямою на скатертині.
– Чую!
Чоловік навіть не здригнувся і не підняв очей від ноутбука. Синє світло екрану било в обличчя, роблячи його чужим і жорстким.
…Три місяці тому він приносив їй чай у палату, коли вона народ жувала їхнього малюка… Масажував ноги, бо вона не могла заснути. Нарізав скибочками фрукти – стиглі, солодкі.
Плакав від її страждань, стискаючи її руку так, що їй було боляче… А як вони чекали на цю дитину! Три процедури еко, місяці сліз та очікувань…
І коли нарешті результату було досягнуто, вони були щасливі. Щасливі до неможливості і здавалося далі буде лише краще.
Але зараз він лише друкував. Не підводячи голови. Швидко, методично, ніби спізнювався.
– Дімо! Візьми Мишка на двадцять хвилин, поки я душ прийму. Він плаче, не замовкаючи.
– Я не пам’ятаю, коли спала більше трьох годин поспіль. Я одна з ним, я просто божеволію, Дімо!
– Ти знущаєшся?
– Чому? Я ж не прошу вставати до нього о шостій ранку. Я прошу просто не ігнорувати коли він кричить. Коли я кажу, що не справляюся.
– Ми не мали рації, – сказав він тихо. Не крикнув, просто констатував. – У нашому віці, для нас сорокарічних, дитина – клітка. Я хочу піти звідси, з цього будинку. Хоч кудись!
Він підвівся та пішов у спальню. Стукнув дверима так, що затремтіли шибки…
А Олена дивилася на знімок УЗД у рамці де Мишко – грудочку. Розміром із вишню. Де він ще не народився. Де все було просто та зрозуміло.
На кухні закипів чайник, вимкнувши його, вона обернулася і побачила своє відображення в дзеркалі – бліде, з червоними очима, з волоссям у неакуратному хвості.
Вона одягла Мишка і вийшла з ним на вулицю, сподіваючись, що малюк поспить на свіжому повітрі, а вона хоча б видихне.
…На дитячому майданчику пахло дощем та мокрим пилом. Листя липло до підошви, чіплялося за штанини. Мишко сопів у візку вкритий пледом до самих очей.
Олена йшла повільно. Уникала гойдалок, альтанок. Їй не хотілося ні з ким розмовляти.
– Оленко?
Вона обернулася. Марина, дружина брата Діми.
– Привіт.
Марина нахилилася до візка та подивилася на Мишка.
– Ну, ви й даєте! Сорок два народ жувати, коли люди вже онуків няньчать! Тому Дімка і нервується, адже немолодий уже, важко йому.
– Ми дуже хотіли його. Три роки намагалися. Діма теж хотів.
– Ага, хотів він! На зображенні. – Марина нахилилася ближче, та понизила голос. – Слухай. Я тридцять років одружена. Знаю, як воно буває.
– Все врешті-решт на жінці. Це норма, до речі. Дитина – жіноча справа. Чоловік заробляє гроші.
– А пелюшки, догляд… це не для чоловіка. Це для дружини. А ти йому мізки пудриш. Він працює, а ти… вдома сидиш, ще й вередуєш.
– Я хочу, щоб він був батьком!
– Батько – той, хто годує. Хто гроші заробляє. А підгузки міняти та цицьку дати – це мати! Ось і вся філософія.
– Це не твоя справа!
– Не моя, ага, – Марина посміхнулася. – Так можна розлучитися! Знайти іншого. Молодшого. Який не мучитиме. У чому проблема?
– Заткнися! Ти про нас нічого не знаєш. Не лізь не в свою справу!
– Як хочеш. Тільки не скаржся потім. І так усі шепочуться. Кажуть, ти на старість років іграшку завести вирішила, а мужик не тягне.
І вона пішла швидкими кроками. Прямо по калюжах.
Олена стояла. У грудях – порожнеча. Холодна та дзвінка…
Вдома було темно. Тільки екран телевізора блимав. Дмитро дивився серіал. Не обернувся навіть, коли вона увійшла.
– Ти як?
– Нормально.
– Як погуляли?
– Нормально…
Вона роздягла Мишка і виглянула у вікно, їй здалося хтось кричить. Внизу на подвір’ї заливисто сміялася жінка. Чоловік йшов поряд, тримав її за лікоть, притискав до себе.
Олена згадала, як три місяці тому він дякував їй за сина. Цілував у верхівку. «Дякую, рідна».
Нині він їв холодну піцу з холодильника. Навіть не спитав, чи їла вона.
– Ти поїв?
– Поїв.
– Я не приготувала сніданок… І обід. Я не встигла.
– Я зрозумів. – Він не підняв очей. — Ти ж зайнята…
Вранці вона нагодувала Мишка і поїхала з ним до матері.
…Квартира матері пахла пирогами, старими книгами та… тишею.
– Ну, нарешті. Знала, що прийдеш. Чайку? З малиновим варенням?
– Чаю, – Олена безсило сіла на стілець.
Мати дивилася на неї уважно та наливала чай.
– Знов посварилися?
– Сказав… що не сподівався, що буде так тяжко. Що ми помилились. Що у нашому віці не треба було заводити дітей. Що він почувається у пастці.
Мати взяла її руку – холодну, тремтячу.
– Недолугий він. Чоловіки всі такі. Думають спочатку, що готові. А коли дитина народ жується… це як стусан під дих. Не знають, як поводитися. Але це минеться.
– А як ні? – Олена заплакала. – Якщо він так і лишиться… таким?
– Пройде. – Мати посміхнулася. — Я не перший рік одружена. Твій тато теж такий був. Перші три місяці – як зомбі ходив.
– А потім… почав і пелюшки міняти. Твій стане гарним татом. Я знаю.
– Я так утомилася бути одна, – прошепотіла вона.
– Ти не одна. У тебе є я.
– Я не про тебе. Я про… нього.
– Він ще не зрозумів, що до чого. Але ти зрозуміла головне?
– Що?
– Що можна розраховувати тільки на себе! Завжди. – Мати подивилася їй у вічі. – Ти пройшла через багато чого.
– Через невдачі, через сльози. Ти виживеш. І виростиш його! Одна – якщо знадобиться. Я певна!
Сльози покотилися по щоках Олени. Але вже не було гострого болю. Було сумно. Гірко. Але спокійно.
– Мені так прикро, – сказала вона. – Що він сказав про помилку.
– Він не має рації.
– Я розумію. Але мені… гірко. Від того, що сподівалася.
– Надія – це добре. Але опора для тебе – це насамперед ти!
– Піду я, мамо. Миишко прокидається.
– Іди. І пам’ятай, що ти молодець.
Вони вийшли, а дощ продовжував йти – дрібний, неприємний.
У кишені пальта телефон, – ні дзвінка від Діми, ні повідомлення…
І Олена зрозуміла, що сподіватися більше ні на кого, окрім себе.
Це було гірко. Дуже гірко. Але вона вже знала, що витримає. Мишко тихо сопів у візку.
– Я впораюсь, заради сина впораюся, – подумала вона.
І пішла додому. Поки що до себе. А там, хто його знає, як усе складеться. Життя, воно таке…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
