– Можна сказати, що ти легко відбулася! – Сумно сказала сусідка

Юля готувалася до появи малюка. Все було майже готове. Сумка з речами для лікарні вже стояла у передпокої – про всяк випадок.

Кімната зі свіжим ремонтом. Навіть ліжечко та візок були вже куплені, попри нарікання родичів.

– Навіщо купувати заздалегідь, раптом помилилися і буде не хлопчик, а дівчинка.

– У нас все нейтральне, підійде і наступному залишиться. Нове купувати не доведеться.

– Практичні значить. А я думала, ви все віддасте Діані, вона теж при надії, третій місяць пішов, – сказала свекруха.

– Ні. Якщо тільки щось з одягу, але небагато. У нас все якісне, і ми на одній дитині не зупинимося. У ліжечку можна до п’яти років спати.

– Ну, це ми ще подивимося.

Свекруха тоді пішла незадоволена, а Юля почала розглядати дитячі речі. Все підійде. Темного немає, рожевого теж, малюнки відповідні. Та й що маленьким треба, головне – чисто, зручно, і мама поряд.

Тоді вона згадала про свою маму, яка невідомо, де. Про батька взагалі нічого не знає. Виховували її бабуся з дідом. За цю квартиру дякувати теж їм. Дід спеціально збирав, підробляв, відкладав.

А потім їх не стало, за один рік пішли. Юлі було вже двадцять чотири. Поховала, продала їхній будинок і купила собі квартиру. Заощаджень та грошей із продажу вистачило на гарну двокімнатну квартиру…

– Вітю, Вітю, у мене почалося. Можеш приїхати? Будь ласка, швидше. А що в тебе із голосом? Як не приїдеш, ти ж обіцяв, мені погано. Тебе погано чути, не розумію…

– Сааама… Швидку… виклич…

– Ти не тверезий?

Віктор уже не відповів. Юля постукала до сусідки, одній чекати на швидку було страшно.

– Зараз, зараз, приїде машина та поїдеш. Дихай… – сусідка Ганна заспокоювала її. Разом вони спустилися до під’їзду і почали чекати на машину. – А де твій?

– Дивно, але мені здалося, що він під мухою.

– Не дивно. Хіба ти не знала?

– Про що? Ой…

– Дихай, дихай…

– Не хвилюйся, я тобі потім все розповім.

– Поки немає машини – розповідай.

– Ти тільки не хвилюйся. Рубець у нього на чолі бачила?

– Так, він сказав, що на роботі, щось сталося. Голова сильно пробита була.

– Не тверезий він був, оперезав його хтось. Два роки тому це було. Чубанина. З міцним зав’язав тоді. Але я думала його мати тоді до лікаря водила, кодувала. Після цього машину йому подарувала.

– А потім ти одразу тут квартиру купила. Він і помітив тебе, а може мати підказала. Адже його тут усі знають. Я хотіла тобі сказати, але працювала з його матір’ю. Та й не перетиналися ми з тобою.

– А тепер вона мене звільнила, вона начальник. Ти не хвилюйся, я поруч, якщо що і на виписку приїду. Сина попрошу, в його друга машина є.

– Може й не доведеться.

– Дзвони, ось мій номер. Майже два роки поряд живемо, а… От і швидка.

…Юля стала мамою здорового хлопчика. Віктор не відповідав на дзвінки. Свекруха про нього мовчала. У день виписки приїхала Ганна. Незнайомий хлопець привіз квіти, цукерки. Збоку дивитись, ніби чоловік зустрічає дружину з дитиною.

– Дякую, що зустріли. Щось сталося? Чому ви мовчите?

– Все дізнаєшся, постривай трохи, зараз приїдемо.

Далі їхали мовчки. Юля відчувала, що сталося щось страшне. Віктор недоступний, свекруха не відповідає.

Малюк тихо спав на великому ліжку, ніби відчував, що не варто турбувати маму.

Того дня, коли син Юлі попросився на світ, чоловік був не тверезий. Рано-вранці він поїхав на роботу. Нервував. Все понеслося з самого ранку.

Виходячи з під’їзду, він зіткнувся зі своїм колишнім другом та товаришем по чарці. Тим самим, що тоді давно влаштував чубанину. У місті того довго не було через відбування покарання в місцях, не настільки віддалених.

Згадали минулі часи. Згадали, і Віктора вже було знову не зупинити. Бенкетували та шукали пригод. Знайшли обоє одразу. Влаштували перегони на машинах, Віктор на своїй, друг на краденій. Дві машини влетіли в одну фуру.

– Похорон завтра. Ти кріпись. Я з дитиною посиджу. І сьогодні залишуся, ти відпочинь, мені поки не на роботу, безробітна я.

– Чому я нічого не знала про його минуле? Чому його мати мовчала? Іноді щось дивне в її словах було, але я не надавала цьому значення. Я ж думала, він зовсім в рот не бере.

– Можна сказати, що ти легко відбулася! Не бачила його не тверезого та буйного. Життя з таким здалося б пеклом.

– Але чому свекруха мовчала?

– Їй просто сина влаштувати треба було. Вона ж думала, що він схаменеться. А воно он як вийшло.

Всю ніч Юлі снилися перегони на машинах. Вона сиділа на задньому сидінні із сином на руках. Машини билися, а вона вже стояла на дорозі, жива й неушкоджена. Мишко спокійно спав на руках. Мишко, Мишко…

– Чому Мишко? Справді, ми ж хотіли назвати його Мишком. Як я забула? Точніше не я, це Віктор хотів, його батька так звали. Мені більше подобається Єгор, так діда мого звали.

– Напевно, тобі варто подумати над ім’ям. Віктора вже немає, а ім’я повинно тобі подобається. А Михайло не такий і добрий батько був для нього. Подумай! Ти снідай, тобі час іти.

– Так. Ще погодую Єгора.

– От і добре, Єгор гарною людиною буде. Суміш я про всяк випадок купила.

Юля повернулася відразу після похорону, в кафе на поминки не пішла. Свекруха трималася, поряд із нею була дочка. Решту людей Юля не знала.

– Ти швидко. Та й правильно. Пом’янемо чаєм, млинцями. Я тут приготувала обід, Єгор спав.

– Дякую вам за все. Без вас…

– Ти поплач, треба поплакати, але небагато, дитина все відчуває.

– Не можу. Не йдуть сльози, пустка. Наче мене жорстоко обдурили.

– Так і є.

…Свекруха прийшла за місяць.

– Не додивилася за моїм сином.

– Це ви замовчали його пристрасть! Чому?

– Нічого не кажи мені. Хочу подивитись на онука.

– Він скоро прокинеться.

– Як назвала? Віктором?

– Ні.

– А чому? Чоловік загинув, на честь його…

– Ні! Єгор.

– Ну, нічого, можна змінити ім’я.

Юля не хотіла розмовляти на цю тему, та й ім’я не мінятиме. Промовчала. Єгор прокинувся.

– Вітя, схожий на сина мого. Не буду на руки брати, давно малечу не тримала. Нехай підросте.

– Його звуть Єгор.

Свекруха приходила рідко, подарунків не приносила. За пів року у неї з’явилася онука. Якось вона прийшла й одразу розпочала розмову про дитячі речі.

– Збери все, що вам не треба. Я передам Діані. Там все знадобиться, а от тобі навряд.

– Нам також багато всього треба. Ніхто нам не помагає. Непотрібні речі я продаю. Можете купити.

– Ще чого! Ти повинна віддати, це ще мій син купував. І візок вам час міняти, тому цю віддай!

– Ви у своєму розумі? Відбирати в одного онука для іншого. Йдіть, та більше не приходьте до нас!

У цей час пролунав стукіт у двері. Доставка. Юля відчинила, на порозі стояв той водій, який забирав її з лікарні, з двома величезними пакетами.

– Що? – закричала свекруха. – Не встиг мій син… ти вже привела… притягла… як тобі не соромно?

– Пані, якщо ви все сказали, то вам час іти, – спокійно сказав чоловік.

Свекруха вискочила з квартири, мало не збивши з ніг кур’єра.

– Вибачте її.

– А ми з вами так і не знайомі, я вас знаю, ви Юля. А я – Дмитро. Іноді підробляю у доставці, в таксі. Якщо ця жінка вас діставатиме, телефонуйте відразу мені, ось номер.

…Минув час. Свекруха набридала своїми візитами, але нічого не вдієш, у неї онук.

Дмитро зробив Юлі пропозицію, коли Єгорові було два роки. Вони одружилися та переїхали у його квартиру. Свою, Юля почала здавати.

Свекруха припинила приходити. Для неї важливішою була онука, а цей… З Юлі взяти нічого не вийшло, а тепер у неї й захист є…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!