Мрія залишити дім здійснилася, але не зробила мене щасливою

У сім’ї у мене все від початку було не просто. Я була першою дитиною, жили ми бідно, батько знущався з матері морально, іноді фізично. І наді мною теж. Він дуже морально на мене тиснув, від одного погляду я забувала своє ім’я і боялася поворухнутися.

Батьки розлучилися, коли мені було 8 років, я з мамою та молодшим братом (2 роки) переїхали жити в інше місто (з півдня на північ, майже 600 км). Я дуже сумувала за батьківщиною, почалися важкі часи, мати працювала, а я вчилася та була з братом. Я стала його мамою, доки вона намагалася заробити. Нам ніхто не допомагав. Через часті переїзди по орендованих квартирах я змінила 4 школи, з жодним класом у мене не склалося дружніх стосунків, крім останнього, в 10-11 у мене був найкращий клас, найкращі хлопці, я їх на все життя запам’ятаю.

Скільки пам’ятаю, після переїзду в мене дуже підірвався психологічний стан, я спілкувалася з багатьма, але заводити близькі знайомства не хотіла, не могла. Насилу спілкувалася, бо нікому не довіряла. Я завжди чекала, що виросту і поїду одна далеко-далеко, щоб мене ніхто не чіпав. Так і сталося. Я поїхала, вступила, мені дали кімнату в гуртожитку, на щастя, живу в кімнаті одна, моя сусідка магістр і не з’являється тут, я працюю, отримую хорошу зарплату.

Коли пішла вчитися, із групою теж не склалося. Їм не сподобалося моє бажання бути активним студентом і у всьому брати участь, назвавши мене вискочкою, вони відгородилися, тож на новому місці, я знайшла все і нічого.

Я завела багато знайомих з інших курсів та груп за інтересами, ми спілкуємося, але все впирається в наступне: я намагаюся насичувати своє життя тим, чого не мала у дитинстві — подорожами, розвагами тощо. Коли я кличу своїх знайомих, вони відмовляються, бо не мають на це грошей, вони не працюють і не можуть собі дозволити те, що я можу.

Стосунки завести я не змогла, згадуючи дитинство, я стала дуже боятися чоловіків, і тому завжди холодно та відсторонено тримаю дистанцію.

З приводу домашніх справ — кімната в мене маленька, робити тут особливо нічого, чистоту підтримую, затишок намагаюся теж, але почуваюся як у клітці, мені так хочеться просто нормально помитися і відпочити, виспатися на зручному ліжку і не боятися, що на мене впаде тарган зі стіни.

Коли починається карантин або літо, гуртожиток стає порожнім і на всі 5 поверхів мешкають лише кілька людей. Відчуття, що я замкнена у бункері. Усі їдуть до своїх родин, де на них люблять і чекають, а я не можу, у мене немає жодного бажання їхати туди, звідки я пішла 2 роки тому.

У дитинстві я була, як не дивно, дуже активною дитиною. У мене було багато друзів у дворі, переважно хлопчики, я була «отаманом у спідниці», дуже любила збирати залізні конструктори, кататися на велосипеді. Мати віддала мене на різні гуртки, вона намагалася віддати все, що могла. Так я пішла на танці, музику, вишивання на стрічках та малювання. Не можу сказати, що була гіперактивна, але активності від мене було багато.