– Ігорю Михайловичу, можна до вас? – Світлана стояла у дверях кабінету, стискаючи тека з документами в руках. Обличчя бліде, але рішуче.
Ігор підійняв очі від комп’ютера. Тридцять років викладання в інституті він навчився читати студентів по одному погляду.
А в очах Світлани було щось особливе. Не прохання про перездачу, не скарги на несправедливу оцінку. Щось більше.
– Проходьте, сідайте, – він відсунув клавіатуру, й повернувся до студентки. – Що трапилося?
Світлана поволі опустилася на стілець, поклала теку на коліна. П’ятий курс, дипломна – одна із найкращих за всі роки. Розумна, старанна, ніколи не просила попусти. І ось зараз сидить перед ним, як перед суддею.
– Я хотіла сказати… – голос тремтів, вона зупинилася, зробили глибокий вдих. – Я не зможу цьогоріч захистити диплом.
Ігор завмер. Захист за два тижні, диплом готовий, науковий керівник – він сам – уже дав позитивний відгук. Що могло статися?
– Світлано, поясніть, будь ласка. У вас все готово, робота відмінна…
– У мене… – вона стиснула теку міцніше, кісточки пальців побіліли. – У мами невиліковна хвороба. Четверта стадія.
Слова повисли у повітрі. Ігор відчув, як серце стискується. Сам втратив матір два роки тому – пам’ятав цей стан безпорадності, коли весь світ раптом стає не важливим.
– Коли дізналися? – тихо запитав.
– Тиждень тому. Лікарі кажуть – максимум два місяці, – Світлана сказала це рівно, але він бачив: вона тримається з останніх сил. – Вона одна. Папи давно немає, братів-сестер теж. Тільки я.
Ігор підвівся, підійшов до вікна. За склом – студентське містечко, молоді люди поспішають на пари, життя йде своєю чергою. А тут, у кабінеті, дівчина робить найскладніший вибір у своєму житті.
– Світлано, а може, все-таки спробуєте? – Обережно запропонував, повертаючись до неї. – Захист – це два дні підготовки, година виступу. Мама зрозуміє…
– Ні, – похитала вона головою. – Ви не розумієте. Вона боїться залишатися сама. Прокидається вночі, кличе мене.
– Не може навіть у санвузол сходити без допомоги. А мені треба сидіти в бібліотеці, готувати презентацію?
– Але ж п’ять років навчання… – Ігор сів назад, подивився в її очі. – Світлано, ви ж розумієте, якщо зараз не захиститеся, диплом можете втратити зовсім. На перездачу дадуть рік, але хто знає, що буде за рік…
– Знаю, – просто відповіла вона. – Все знаю та розумію. Але ж вибору немає.
Ігор відкинувся на спинку крісла. Згадав свою Світлану першокурсницею – боязкою, але жадібною до знань.
Як вона зростала від курсу до курсу, як спалахували її очі, коли обговорювали складні питання психології.
Найкраща дипломна робота за останні роки – про вплив сімейних травм на розвиток особистості. Як іронічно…
– А робота? – Запитав. – У вас пропозиція від центру сімейної терапії. Відмінне місце, добрі перспективи.
– Відмовлюся, – Світлана знизала плечима. – Що вдієш.
– Але ж це ваша мрія! Ви стільки говорили про те, як бажаєте допомагати сім’ям, дітям…
– Мрії почекають, – у голосі з’явилася твердість. – А мама – ні.
Тиша. Ігор дивився на студентку – свою найкращу ученицю – і розумів: рішення ухвалене остаточно. Жодні аргументи не допоможуть.
– Добре, – сказав нарешті. – Що потрібно зробити офіційно?
– Написати заяву на академічну відпустку за сімейними обставинами, – Світлана відкрила теку, дістала готові документи. – Довідка про хворобу мами є.
Ігор взяв папери, пробіг очима. Все правильно оформлено, печатки, підписи… Тільки букви у діагнозі, як вирок.
– Світлано, а ви подумали про… – він затнувся. Хотів запитати про хоспіс, доглядальницю, інші варіанти. Але зрозумів: якби вони були, дівчинка б не сиділа зараз тут.
– Про що?
– Ні про що, – похитав головою. – Просто… шкода.
– Не шкодуйте, – Світлана встала, забрала теку. – Я не жертва обставин. Я роблю вибір.
Як вона пішла, Ігор довго сидів у тиші. На столі лежала її дипломна робота – сто двадцять сторінок дослідження, аналізу, висновків. П’ять років життя, сотні безсонних ночей, тисячі прочитаних книг.
Він відкрив роботу на довільній сторінці. “Сім’я є первинною системою підтримки для кожної людини. У критичні моменти життя саме сімейні зв’язки визначають наші рішення…»
Ігор гірко посміхнувся. Світлана писала про теорію. А тепер застосовує її на практиці.
Вдома, за вечерею із дружиною, він розповів їй цю історію.
– Жаль дівчинку, – зітхнула Марина, насипаючи суп. – Але розумію її. Я теж би не змогла залишити маму одну в такій ситуації.
– Але ж кар’єра, майбутнє…
– А що таке майбутнє без минулого? – Жінка дивилася на нього серйозно. – Мати – це коріння. Якщо зрадиш коріння, що виросте?
Ігор мовчав. Згадував останні місяці життя своєї матері. Як він метався між роботою та лікарнею, як звинувачував себе за кожен пропущений день…
Минув місяць. Ігор йшов коридором інституту, ніс документи до деканату. І раптом побачив знайому постать – Світлана виходила із кабінету психологічної служби.
– Світлано! – гукнув її.
Вона обернулася. Схудла, очі втомлені, але в них є якесь нове світло.
– Ігор Михайлович, привіт.
– Як справи? Як мати?
– Мами більше немає, – просто відповіла вона. – Тиждень тому.
Ігор завмер. Не знав що сказати. «Співчуття» здається порожнім, «тримайтеся» – безглуздим.
– Світлано… – почав він.
– Все гаразд, – перервала вона. – Правда. Останні три тижні ми були разом щодня. Говорили про все, що не встигли за двадцять три роки. Вона пішла із життя вдома, на моїх руках. Спокійно.
– І що тепер?
– Тепер відновлюватимуся, – Світлана слабко посміхнулася. – Диплом захищу наступного року. А поки що… – вона кивнула у бік кабінету психологічної служби. – Іду до психолога. Після всього, що пережила, розумію: мені самій потрібна допомога.
Ігор дивився на неї й думав, що вона, справжня дорослість. Не в дипломі, не в роботі, не в грошах. А в умінні приймати найважчі рішення, та жити з їхніми наслідками.
– Знаєте що, – раптом сказав він. – Коли будете готові відновлюватись, приходьте. Я допоможу з оформленням усіх документів. І… я думаю, я маю для вас нову тему диплома.
– Яку?
– Психологія втрати, та переживання горя, – Ігор дивився у її очі. – Після того, через що ви пройшли, гадаю, ви зможете написати роботу, яка справді допоможе людям.
Світлана мовчала кілька секунд. Потім кивнула.
– Дякую. Обов’язково прийду.
Вона пішла, а Ігор стояв у коридорі й думав про своїх студентів. Ох, скільки він перебачив за ці тридцять років! Відмінники – такі, здавалося б, зоряні хлопчики та дівчатка – варто їм вперше оступитися, і все, ламалися на очах…
– А трієчники? Ось хто іноді вражав: крок за кроком ставали справжніми асами, майстрами своєї справи. Скільки обдарувань, на жаль, просто зникло в цій нескінченній гонитві за оцінками!
І навпаки, як часто на очах виростали справжні професіонали – ті, що пройшли свій шлях, навіть коли було по-справжньому важко.
Світлана втратила рік навчання. Але вона отримала те, чого не навчають в інституті, – розуміння того, що в житті є речі важливіші за кар’єру. І саме це зробить із неї справжнього психолога.
Ігор пішов далі коридором, і в душі в нього вперше за довгий час був спокій. Його студентка склала найскладніший іспит у житті. І здобула вищий бал…
Ставте вподобайки, пишіть в коментарях свої думки з цього приводу.
