– Наталю, ти вдома? – Ігор буквально влетів у квартиру та завмер на порозі, побачивши дружину у передпокої. Вона сиділа навпочіпки і гірко плакала, не стримуючи схлипів.
– Я нічого не зрозумів, що ти говорила телефоном. Ти так плакала, що слова було не розібрати, а потім він ще й розрядився. Що трапилося, Наталю? На тобі немає обличчя.
– Мурчик зник… – насилу вимовила вона. – Його немає вдома.
– Як зник?! – розгубився Ігор. — Куди він міг подітися? Ти можеш пояснити нормально? Може, він просто десь сховався у квартирі?
– Ні. Твоя сестра… Віка… Вона сказала, що він нібито вибіг у під’їзд, коли вона виходила гуляти з Мишком. Але ж ти знаєш, Ігорю, наш Мурчик…
– Він би сам не вибіг. Навіщо йому вулиця, якщо він там мало не загинув? Мені здається, вона спеціально його випустила.
– Що?! – Ігор стиснув кулаки. – Де вона зараз? Де Віка?
– Говорила, що в магазин пішла… Не знаю. Я весь час шукала Мурчика, але його ніде немає. І ніхто його не бачив.
– Як так можна, Ігорю? Невже людина здатна на таку підлість – викинути беззахисну істоту на вулицю та ще й взимку?
– Людина – ні. А Віка… може. Тим більше, це вже не вперше. Не хвилюйся, сьогодні ж її тут не буде. І навіщо ми взагалі її пустили.
Місяць тому…
Ігор йшов до зупинки і раптом помітив під шаром снігу щось сіре. Спершу йому здалося, що це просто камінь. Але дивний камінь – він тремтів, наче старий холодильник. Це й привернуло увагу: він ніколи раніше не бачив, щоб каміння «тряслося» від холоду.
Підійшовши ближче, він зрозумів – це зовсім не камінь, а маленьке сіре кошеня.
– Нічого собі… – промимрив Ігор, почухавши потилицю. — Що ти тут робиш, малюк?
Питання було риторичне. І так зрозуміло, що роблять свійські тварини на вулиці – намагаються вижити.
Кошеня не нявкало, не кликало на допомогу. Воно просто лежало і тремтіло, ніби вже змирилосч з тим, що нікому до нього немає справи.
Ігор обережно підійняв його, струсив сніг із вовни і сховав під куртку, притискаючи до себе. Потім поспішив до зупинки, де вже під’їжджав тролейбус.
Дорогою додому він згадав, що Наталя давно мріяла саме про таке – сіре смугасте кошеня, але все ніяк не виходило вибратися в притулок. А тут ніби сама доля підкинула подарунок.
– Наталю, у мене для тебе сюрприз, – з усмішкою сказав він, увійшовши до квартири.
– Ти останнім часом мене балуєш, – засміялася вона, виходячи в коридор. – То сережки, то телефон, кіно… Що цього разу? Путівка на курорт?
– Краще! – Ігор розстебнув куртку і дістав кошеня. – Ось! Знайшов на вулиці. Ти ж хотіла такого?
– Боже … – ахнула Наталя. – Воно ж зовсім замерзло… Давай сюди, я його зігрію. А ти йди, мий руки – вечеря готова.
Вона знову глянула на малюка і посміхнулася:
– Який же він гарний…
Так у них з’явився Мурчик. Довго вибирали ім’я, перебрали десятки варіантів, але зупинилися на простому.
– Мені здається, «Мурчик» йому підходить більше, ніж якісь Том чи Лукас.
– Згоден.
Це сталося наприкінці листопада з першим снігом. Кошеня навіть не встигло дізнатися, наскільки суворою буває зима на вулиці.
За кілька тижнів Мурчик став для них рідним. Точніше, вони покохали його відразу, але з кожним днем все сильніше.
І він відповідав їм тим самим. Спокійний, довірливий він відчував, що тут його не скривдять і не виженуть.
Навіть, коли він скидав речі зі столу, його не сварили.
«Обов’язково буду акуратнішим!» – ніби відповів він, знову й знову скидаючи пульт із комода.
Все було добре, поки одного ранку не пролунав стукіт у двері.
– Хто це так рано? – здивувався Ігор, дивлячись на годинник.
За дверима стояла Віка з сином та валізою.
Вона залишилась у них. Як виявилося, надовго.
З перших днів почалися скарги: кіт заважає спати, то не так дивиться, то у дитини раптом алергія.
– Це через вашого кота, – запевняла вона. – Раніше Мишко був здоровий, як огірочок.
– Не факт, – заперечував Ігор. – І навіть, якщо так – Мурчик нікуди не піде. Він – член нашої сім’ї.
– Член сім’ї… – посміхнулася Віка. – Ось виросте – зрозумієш.
Вона зачіпала за хворе. Адже дітей у них із Наталею все ще не було.
– Віддайте його в притулок, – запропонувала вона. – Ми твоя справжня сім’я.
– Ти розумієш, що кажеш? – різко відповів Ігор. – Це його дім! А тобі щось не подобається – ніхто не тримає.
З того часу Віка не чіпала кота відкрито, але при кожній нагоді знущалася над ним. А коли господарів не було вдома, ганяла його по квартирі.
І ось тепер… Мурчик зник.
Увечері Ігор так і не знайшов його. Натомість, коли повернулася Віка, він влаштував їй справжній допит.
– Навіщо ти це зробила?
– Нічого я не робила, – знизала вона плечима. – Двері відчинилиа – він вибіг. Я його ловити не збиралася. Для мене дитина важливіша.
Ігор бачив, що вона бреше. І навіть не намагається приховати цього.
– Завтра Новий рік, – раптом сказала вона. – Давай не будемо сваритись.
– Давай, – спокійно відповів він. – Збирай речі!
Він відвіз її на вокзал і більше не схотів бачити.
Тридцять перше грудня пройшло у тривозі. До півночі залишалися хвилини, а настрою не було.
– Ігорю… ти чуєш? – Раптом сказала Наталя. – Здається, у двері хтось шкребе.
Він відчинив…
На порозі стояв Мурчик. Змерзлий, тремтячий – але живий.
– Наталю! Він повернувся!
Кошеня зігріли, нагодували. Наталя не випускала його з рук, а він тихо муркотів.
– Хвилинка до Нового року… відкоркуєш ігристе?
– Звісно.
І в цей момент за вікном пролунали салюти.
Кажуть, як зустрінеш Новий рік – так його й проведеш.
Отже, тепер Мурчик завжди буде вдома. З ними.
І… з їхньою майбутньою дитиною.
Вони цього ще не знали. Але Мурчик, притулившись до Наталі, ніби відчував, що в її тілі вже зароджується нове життя…
Ось така зворушлива історія до вашого прочитання. Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
