– Сьогодні чекати від тебе переказ, чи ні? А то вже одинадцята вечора, я спати збираюся, і не хочу, щоб повідомлення про надходження грошей розбудило мене, – промовила в слухавку Ганна Василівна.
– Зарплата ще не прийшла, завтра буде тільки, – ніби перепрошуючи, відповів матері Іван. – Після обіду вишлю. Вибач, що довелося затриматись.
– Та нічого страшного, завтра нас теж влаштує, – розсміялася жінка і, побажавши синові добраніч, скинула дзвінок.
Я чистила зуби, і саме зазирнула до спальні, коли почула, що чоловік із кимось розмовляє.
– Хто дзвонив? – зі щіткою у роті спитала я.
– Мама про гроші питала, – сухо відповів Іван. – Мабуть, звикла, що завжди в одну дату переказую.
– Це в її репертуарі, – посміхнулася я, і повернулася до ванної кімнати.
Два роки тому ми взяли в іпотеку двокімнатну квартиру. Однак на початковий внесок ми не мали ні гривні.
Ганна Василівна сама запропонувала нам допомогти із грошима. Не просто так, звісно, а з віддачею.
– Ми будемо по десять-двадцять тисяч віддавати, – запевнила я свекруху у своїй чесності.
Усі ці два роки ми щомісяця переказували свекрусі гроші день у день, але сьогодні вперше трапилася накладка, і Ганна Василівна одразу ж сполошилася.
– Мама не ставила б зайвих запитань, якби я вислав сьогодні, – промовив Іван, якому стало ніяково від того, що мати нагадує йому про обов’язок.
Багато місяців син справно відправляв Ганні Василівні по дванадцять тисяч гривень. Здавалося, всіх усе влаштовувало, і ніхто не був проти іншого стану речей.
– Приїжджайте до нас у гості. Тітка Валя приїхала з онуками, хоч побачите її, – зателефонувала синові Ганна Василівна.
Нам не дуже й хотілося витрачати один із вихідних на родичів, яких ми практично не знали, проте свекруха наполягала на нашому візиті.
– Їй і так уже сімдесят років, невідомо, скільки залишилося, – жалілася мати.
Іванові довелося піти їй на поступки, та пообіцяти, що ми обов’язково приїдемо. З четверга Ганна Василівна почала допікати нас, і нагадувати про дану обіцянку.
Нарешті, у п’ятницю ввечері до свекрів приїхали гості, про що мати не забула повідомити Івана. Наступного дня ми заїхали в магазин, купили тортик і вирушили до свекрів.
Свекруха зустріла нас святково вбрана, і почала незграбно до мене леститися, чого раніше ніколи не було. Ми з нею контактували між собою досить рідко, в основному, лише у свята.
– Я така рада тобі, люба, – Ганна Василівна при чужих людях полізла обійматися зі мною. – Таке почуття, ніби ми з тобою місяць не бачилися…
– Ми вже два не бачилися, – відповіла я, чим увігнала свекруху в фарбу.
– Ходімо до зали, чого стояти? Заодно й познайомимося, – втрутилася в розмову тітка Валя, якій набридло дивитись на цирковий номер Ганни Василівни.
Ми з Іваном роздяглися і, передавши тортик господині будинку, пройшли до вітальні, де вже за накритим столом сидів Олександр Павлович.
– О, хто до нас приїхав? – Схопився з місця захмелілий чоловік. – Я думав, невістка не дозволить приїхати.
– Чому я маю бути проти? – зніяковіло поцікавилася я у свекра.
Літній чоловік нічого не відповів мені, а різко перейшов на тему політики, й почав обговорювати її з Іваном.
– Я гаряче принесла, – Ганна Василівна з тацею увійшла до зали, й поставила її на стіл. – Зараз ще тарілочки принесу.
– Вам допомогти? – Запропонувала я свекрусі.
Однак та махнула рукою, показуючи, що їй не потрібна допомога, і вона сама з усім упорається.
За десять хвилин вона таки присіла за стіл разом з усіма. Розмова ніби не клеїлася, і Олександр Павлович з досадою вимовив:
– Машину б нову купити не заважало. Моя ластівка скоро зовсім розвалиться.
– Ну яка машина, Сашко? – витираючи серветкою жирний рот, зареготала у відповідь Ганна Василівна. – Нам скільки жити залишилося?!
– А якщо довго? Може, нам тоді і їсти перестати? – огризнувся Олександр Павлович, невдоволений тим, що дружина, замість підтримати його, зморозила дурість.
– На все потрібні гроші, – висловила свою думку тітка Валя. – На нашу пенсію нічого не купиш.
– Це ти правильно помітила, – схвально промовила Ганна Василівна. – На ліки не вистачає, що вже говорити про продукти, та інші потреби.
– У вас хоч син є. Напевно, допомагає вам, – багатозначно сказала родичка.
– Так, синок нам допомагає щомісяця, – з гордістю відповіла Ганна Василівна і зиркнула на Івана.
Олександр Павлович осушив черговий келих, та з гуркотом поставив його на стіл.
– Краще б він нам повернув гроші, які позичав, – вирішив втрутитися він в розмову.
Ми з Іваном здивовано переглянулися, не зрозумівши, до чого веде свекор.
– Віддадуть! – рикнула на чоловіка Ганна Василівна. – Знову завів стару пісню. Вони нам і так щомісяця допомагають, потім і борг повернуть.
– Брали на початковий внесок ще два з половиною роки тому, і не віддають, хоч слізно присягалися, та обіцяли, – не втримався Олександр Павлович і з роздратуванням підвищив голос.
Його слова справили на нас незабутній ефект. Ми незрозуміло дивилися один на одного.
– Як це? – прошепотіла я чоловікові. – Ми ж щомісяця їм віддаємо пристойну суму…
Мені стало прикро, що, за словами свекра, виходило так, ніби ми ще жодної гривні не повернули, хоча за два з половиною роки ми практично вже розрахувалися з ними.
Впіймавши на собі зацікавлений погляд тітки Валі, Іван не витримав і холодно спитав:
– Ми ж практично все вам повернули. Там залишилося місяця на три всього. А ти кажеш так, ніби ми їх взяли, й не хочемо повертати!
– Коли ви нам віддавали? Аня, ти щось про це знаєш? – здивувався Олександр Павлович і запитливо глянув на дружину.
– Ні, нічого! – розвела руками Ганна Василівна і подивилася на Івана. – Коли ви нам повернули борг?
Після цих слів чоловікові стало ніяково. Батьки реально вдавали, ніби нічого не знають про гроші, які отримували щомісяця.
– Цікаво, а п’ятнадцять, а часом і двадцять тисяч на місяць уже не вважаються за гроші? – Зло поцікавився у матері Іван.
Та у відповідь насупилась і вп’ялася очима в синове обличчя. Здавалося, вона зовсім не розуміла, про що йдеться.
За столом несподівано запанувала тиша. Навіть онуки, з якими приїхала тітка Валя, раптом затихли.
– Ти про що, синку? – нервово засміялася Ганна Василівна. – Ви ж щомісяця просто так надсилаєте нам гроші, як грошову допомогу?
– Ні, – розгублено заперечив Іван. – Ми повертаємо вам борг за початковий внесок.
– Оце так, мати! – сплеснув руками Олександр Павлович. – Виявляється, це не допомога. Слухай, але хто так борг повертає? Брали велику суму, велику і віддавайте одразу, а не по двадцять тисяч на місяць.
Чоловік був украй незадоволений тим, що почув. Він ображено надув губи. Ганна Василівна теж була засмучена. Це чітко читалося по її обличчю.
Іван відчував, що йому ніяково від інциденту за столом і того, що ми з батьками неправильно зрозуміли один одного.
Відчула незручність і я, тим паче все сталося на очах у чужих людей. Я шепнула чоловікові, що нам уже час додому, бо виникли непередбачені справи. Непорозуміння, з приводу обов’язку, внесло дисонанс у стосунки сина з батьками.
Люди похилого віку сильно образилися на Івана за те, що він не сказав, що щомісячні надходження від нього – далеко не грошова допомога, а повернення боргу.
А мене глибоко зачепила така поведінка “родичів”! Ми ж домовлялися, що віддавати будемо борг щомісячними внесками! Яка до біса допомога!
Двадцять тисяч гривень на місяць – це допомога? Це що, нас хотіли на гроші кинути? А нічого, що ми ще й іпотеку сплачуємо?
У мене немає пристойних слів, щоб висловитися з цього приводу! Можливо ви їх знайдете, і підкажете, як нам бути?
