У будинку подружжя Іванових панувала тиша. Назар щойно повернувся з роботи, а Лілія готувала вечерю.
Пара була одружена близько двох років, і ще не встигла мати дітей. Цей вечір вони планували провести удвох, подивитися новий фільм, та насолодитися спокоєм.
– Любий, як минув твій день? – спитала Лілія, почувши, як грюкнули вхідні двері.
– Втомився, як пес, але радий, що нарешті вдома, – відповів Назар і, знявши черевики на килимку перед дверима, пройшов на кухню.
У цей момент пролунав дзвінок у двері. Обидва здивовано глянули один на одного.
– Хто б це міг бути? – насупилась жінка.
Назар попрямував до дверей і, відкривши, побачив перед собою двоюрідну сестру Вікторію, та її чоловіка Арсенія.
– Привіт, а ми вирішили вас відвідати! – радісно вигукнула жінка, і кинулась обіймати Назара.
Після того, як Вікторія вдосталь потискала брата, Арсен простягнув чоловікові руку:
– Радий тебе бачити! Скільки ми не бачились? Років п’ять?
Назар невпевнено відповів на рукостискання родича, не знаючи, що сказати. Він знав, що Вікторія та Арсен жили за сотні кілометрів, і ніяк не чекав їхнього візиту.
– Привіт… – видавив із себе Назар, намагаючись приховати свою розгубленість.
Почувши незнайомі голоси в передпокої, Лілія здивовано визирнула з кухні.
– Ого, хто це до нас завітав? – усміхнулася вона, попри те, що теж відчула незручність.
– Лілю, люба! Як же давненько ми не бачилися! – Вікторія швидко підійшла до неї, та міцно обійняла.
– Так, справді, давно, – відповіла Лілія, намагаючись зрозуміти, скільки часу пройшло з їхньої останньої зустрічі.
– Ну що ж, проходьте, – сказав Назар, який все ще не до кінця усвідомив те, що відбувається.
Йому було неприємно усвідомлювати, що родичі навідалися до них без дзвінка, та зірвали усі їхні плани.
Гості пройшли у вітальню, залишаючи за собою шлейф ароматів парфуму, та вуличної свіжості.
– У нас є для вас одна радісна новина! – сяючи, промовила Вікторія.
– Що трапилося? – Назар мимоволі сів на диван поруч із Лілією.
– Ми переїжджаємо сюди! У ваше місто! – оголосила родичка і, не стримавшись, заплескала в долоні.
– Оце так! – вигукнув Назар, не зовсім розуміючи, радіти йому, чи ні.
– Тому ми хочемо пожити у вас якийсь час, доки не знайдемо собі відповідне житло, – додав Арсен, наче це було наше спільне рішення.
Назару стало трохи ніяково. Він подивився на Лілю, яка теж була приголомшена.
– Е-е… звичайно, – невпевнено промовив він, сподіваючись, що дружина підтримає його.
– Звісно! – підхопила Лілія, вдаючи, що все нормально. – Ми завжди раді допомогти вам.
Вимовляючи ці слова, жінка була впевнена, що рідня чоловіка надовго у них не затримається.
За кілька днів життя в будинку Назара та Лілії кардинально змінилося. Вікторія та Арсен поводилися так, ніби вони були господарями квартири.
Вони вставали пізно, займали ванну кімнату на довгий час, а потім, цілий день обговорювали свої плани, щодо пошуку житла.
Одного вечора, коли всі зібралися за вечерею, атмосфера стала особливо напруженою.
– Ти знаєш, Назаре, – почав Арсен, накладаючи собі другу порцію тушкованої картоплі, – я думаю, що нам доведеться затриматися у вас трохи довше, ніж ми розраховували.
Назар завмер з виделкою в руці. Він уже починав відчувати, що ця ситуація виходить із-під контролю.
– Довше? – Перепитав він, намагаючись зберігати спокій. – На скільки днів?
– Ну, може, на місяць-два, – недбало кинув Арсен, ніби йшлося про щось незначне.
– Або навіть більше! Адже пошук хорошого житла – справа не проста. Не хочеться витрачати гроші аби на що, – й собі додала Вікторія.
Лілія з роздратованим виглядом сиділа за столом, і копирсалася в тарілці з їжею. Після неприємних новин, їсти їй зовсім розхотілося.
Вона знала, що Назар насилу стримував свої емоції, але й сама вже почала втрачати терпіння.
– Слухайте, – тихо почала вона, – ми, звичайно, раді вам допомогти, але наша квартира не така велика…
– Ой, ну що ти, Лілю! – засміялася Вікторія. – Ми ж сім’я! Якщо ви турбуєтеся з приводу тісноти, ми її не відчуваємо. Нам все подобається!
Лілія спідлоба глянула на нав’язливих родичів, і почала думати про те, як змусити їх з’їхати. Після вечері, коли подружжя залишилося вдвох на кухні, вони довго мовчали, кожен думав про своє.
– Це нестерпно, – розгублено промовив Назар. – Я не можу більше терпіти їхню присутність.
– Я розумію, але що ми можемо вдіяти? Вони наші родичі, і ми не можемо просто взяти, та вигнати їх на вулицю.
– Може, нам варто поговорити з ними відверто? Сказати, що ми цінуємо їх, але нам потрібний свій особистий простір, – запропонував чоловік.
– Думаю, це єдиний вихід. Потрібно пояснити їм, що наша допомога має межі…
Наступного дня, після сніданку, Назар та Лілія запросили Вікторію та Арсенія на серйозну розмову.
– Слухай, Віка, – почав чоловік, намагаючись говорити м’яко, – ми дуже раді, що ви переїхали в наше місто, але…
– Але що? – перебила його сестра, трохи насторожившись.
– Просто наша квартира дуже мала для всіх нас, – продовжив Назар. – Ми пропонуємо вам знайти тимчасове житло, наприклад, винайняти квартиру на пару місяців, поки ви не знайдете щось постійне.
– Отже, ви хочете позбутися нас? – насупилась Вікторія, і перезирнулась із чоловіком.
– Ні, ні, ні, – втрутилася Лілія. – Ми просто хочемо, аби всім було комфортно. Ми готові допомагати вам фінансово, якщо потрібно, але жити разом довгий час – це складно.
– Знаєте, а ви ж маєте рацію. Ми й самі розуміємо, що наше перебування у вас створює незручності, – Арсен задумливо почухав підборіддя.
Вікторія глянула на чоловіка зі щирим подивом, але потім кивнула:
– Добре, ми шукатимемо інше місце. Дякую за чесність.
За тиждень Вікторія та Арсен знайшли собі квартиру неподалік. Вони подякували Назару та Лілії за допомогу, і пообіцяли відвідувати їх у вихідні.
Увечері, того ж дня, коли родичі остаточно з’їхали, Назар із Лілією знову опинилися одні у своїй затишній квартирі.
– Нарешті, – видихнув чоловік, мляво заплющивши очі.
– Так, тепер можна розслабитись, – усміхнулася Лілія. – Але знаєш, я дуже рада, що ми змогли вирішити цю ситуацію мирно. Важливо зберігати добрі стосунки із родичами.
– Згоден, – кивнув Назар. – Головне, що ми навчилися відстоювати свої кордони, й при цьому залишатися у добрих стосунках із ріднею.
Попри всі запевнення Вікторії та Арсенія, що вони не образилися, контактувати з Назаром та Лілією вони припинили.
Якщо це їхня подяка за гостинність, то подружжя тільки за! Як кажуть – нахабність, друге щастя! Тож, таке щастя їм точно не потрібне!
