Ми із чоловіком дуже різні за характером люди. Зазвичай вважається, що дівчата всі такі мрійниці, що витають у хмарах, а мужики – це суворі здобувачі-реалісти.
Тільки ось у нашій парі все навпаки. Я твердо стою на ногах і беру на себе відповідальність за наше фінансове становище, а Рома постійно мріє про щось.
Ми одружені вже п’ять років. Весь цей час я працюю на одній і тій самій офіційній роботі, стабільно заробляю та сплачую іпотеку. За ті ж п’ять років мій чоловік змінив вже сім чи вісім місць роботи. І при цьому він твердо впевнений, що саме він є главою нашої родини. Якби я раніше знала про це, то, можливо, навіть не вийшла б за нього заміж.
Але коли ми тільки почали зустрічатись, Рома був зовсім не таким. Він тоді закінчив університет із червоним дипломом і влаштувався у надійну державну фірму. Офіційна зарплата, соцпакет, оплачувана відпустка. Я була дуже задоволена цим. Думала, Рома там працюватиме, його згодом підвищать, і все в нас буде добре.
Тільки от чоловікові на тій посаді категорично не подобалося. Він казав, що робота нудна. Начебто я ходжу до свого офісу, щоб веселитися! І ще Рому не влаштовувала зарплатня. Загалом, років зо три він там пропрацював, а далі вже почав скакати з місця на місце.
Спершу я йому вірила. Може, справді людина шукає себе? Тим більше Рома щоразу так переконливо розповідав про те, що саме цього разу в нього все вийде. Тільки ось роки йшли, роботи мінялися, а мого чоловіка, як і раніше, нічого не влаштовувало. Кілька разів я спробувала поговорити з ним на цю тему, але він щоразу відповідав, що шукає себе.
А якось Рома прийшов додому підозріло радісний. Я відразу поцікавилася:
– Що трапилося, що в тебе рот до вух?
– Марино, я знайшов себе! – відповів чоловік.
– Ну, вітаю, гарні новини – сказала я. – А де?
– У програмуванні, – радісно повідомив Рома.
І розповів мені про те, що побачив рекламу якогось навчального онлайн-центру, який навчає програмістів. Він зацікавився, зателефонував їм. Приїхав до офісу. Там йому все докладно розповіли та показали. Навчання йде рік, можна проходити його як онлайн, і очно відвідувати заняття.
Після того, як все закінчиться, видають сертифікати та начебто навіть допомагають із працевлаштуванням. І Рому це все переконало. Він раптом зрозумів, що все життя чекав саме на цей момент. Щоб стати айтішником.
– І скільки це все коштує? – обережно запитала я. – Ти ж пам’ятаєш, що ми маємо сімейний бюджет. Треба подумати, чи зможемо виділити суму на твоє навчання.
Рома посміхнувся.
– Я вже подумав. І тому взяв розстрочку на своє ім’я. Потроху віддаватиму, – безтурботно сказав чоловік.
Після цього він радісно повідомив про ще одну новину. Що звільнився з роботи, аби повністю присвятити себе навчанню.
– Ти хочеш сказати, що тепер я утримуватиму нас двох? Оплачувати твоє навчання, а ще й іпотеку? – Уточнила я.
– Так це всього на рік, – спокійно відповів Рома. – Потім я вже почну дуже добре заробляти, і ти взагалі можеш не працювати, якщо захочеш.
Ось так просто поставив мене перед фактом, навіть не цікавлячись моєю думкою. Зараз тривають лише перші дні навчання, і Рома ходить весь задоволений та щасливий. Але я більш ніж впевнена, що через пару тижнів чи місяців йому це набридне, навчання чоловік покине і ніяким айтішником не стане. І я, як завжди, залишусь розгрібати проблеми, які він створив.
Вже думаю про те, що треба його покинути, поки не пізно. Може, коли він залишиться без мамки, яка постійно матеріально його підтримує, то хоч трохи подорослішає і почне думати головою.
