Вони сиділи навпроти нас за кухонним столом, і в їхньому мовчанні читалося щось важливе. Мама перебирала край скатертини, батько дивився кудись повз нас. Повітря стало густим і важким.
– Ми не дамо вам грошей на весілля, – нарешті сказала мама, і слова повисли в тиші, як вирок.
Катя, моя наречена, різко видихнула. Її пальці стиснули мою руку під столом так, що побіліли кісточки.
– Але ж ви обіцяли, – прошепотів я, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг.
Батько похитав головою, його погляд був твердим та холодним.
– Обіцянку доведеться забути. Гроші нам потрібніші.
Тоді я зрозумів – відбувається щось непоправне. Щось, що змінить все назавжди.
…Все почалося місяць тому. Ми з Катею прийшли до батьків із радісною новиною – вирішили одружитися. Мама розплакалася від щастя, батько міцно обійняв нас обох.
– Звісно, допоможемо з весіллям! – Вигукнула мама. – У нас якраз є вільні гроші.
– Зробимо все, як треба, – підтримав батько. – Ви заслужили на найкраще весілля.
Катя сяяла. Для неї, яка виросла у дитбудинку, ці слова означали більше, ніж просто фінансову допомогу. Це було визнання, прийняття в сім’ю.
Батьки завжди були для мене опорою. Прості люди – батько будівельник, мати бухгалтер. Вони все життя працювали не покладаючи рук, щоб дати мені освіту та старт у житті.
Коли я вперше привів Катю, мама поставилася насторожено.
– З дитбудинку… – сказала вона якось. – Не проста доля.
Але Катя зуміла розтопити кригу своїм теплом та щирістю. Вона приходила допомагати мамі по господарству, ходила з батьком на рибалку. За кілька місяців мама зізналася:
– Гарна дівчинка. Хоч і без коріння.
Катя цінувала кожен вияв турботи. Для неї мої батьки стали тією сім’єю, про яку вона завжди мріяла.
Ми з головою поринули у підготовку до весілля. Дивились майданчики, вибирали обручки, складали списки гостей. Батьки брали активну участь у всіх обговореннях.
– У мене є знайомий фотограф, – ділилася мама. – Зробить найкращі знімки.
– А для бенкету я знаю чудове місце, – додав батько. – І не розоримося.
Катя була на сьомому небі від щастя. Вона цілими днями гортала весільні каталоги, приміряла сукні, радилася з мамою.
– Ти не уявляєш, – казала вона мені, – мама Олена стільки всього знає про весілля!
Я посміхався, дивлячись на її щастя. Все здавалося ідеальним.
За тиждень до тієї фатальної розмови я випадково почув, як батьки сперечаються вночі. Спустився за водою і завмер біля дверей кухні.
– Але ж ми дали слово! – гарячкувала мама.
– Доведеться його порушити, – твердо відповів батько. – Зараз не час для весілля.
– А коли буде час? Вони вже планують!
– Дізнаються правду, може, зрозуміють. А може й ні.
Я не підслухував далі. Вирішив, що батьки мають тимчасові фінансові труднощі. Помилявся.
У день розмови ми прийшли до батьків, щоб обговорити останні подробиці весілля. Катя несла власноруч випечений торт.
– Це вам, – усміхалась вона. – На знак подяки за все.
Мама мовчки прийняла торт. Батько хмурився.
Ми сіли за стіл, почали обговорювати весілля. І тоді пролунали ті самі слова.
Після приголомшливої відмови я не міг упокоритися з тим, що відбувається.
– Чому? – повторював я. – Ви самі пропонували допомогу!
– Рішення ухвалено, – холодно відповів батько. – Ви самі зароблятимете на своє весілля.
Катя дивилася на них, і я бачив, як у її очах гасне світло. Як руйнується її віра у цю сім’ю.
Ми вийшли від батьків у оглушливій тиші. Ішли вулицею, не кажучи ні слова. Потім Катя зупинилася.
– Щось не так, – сказала вона. – Вони не такі. Щось приховують.
– Які ще можуть бути причини? – я був злий і розгублений.
– Не знаю. Але ми маємо з’ясувати.
Ми пішли до моєї тітки, сестри батька. Вона завжди була з нами чесна. Тітка Люда відчинила двері, побачила наші обличчя і зітхнула.
– Здогадалися прийти, – сказала вона. – Проходьте.
Вона розповіла нам правду. Виявляється, батьки збирали не на моє весілля. Вони збирали гроші на опер ацію для мого двоюрідного брата, сина тітки Люди. У хлопчика рідкісне захворювання, була потрібна дорога опер ація за кордоном.
– Вони обіцяли допомогти, – казала тітка Люда. – А тепер… передумали. Вважають, що ваше весілля важливіше.
Я сидів, не вірячи вухам. Мої батьки готові були відмовити хворій дитині заради нашого пишного весілля?
Ми повернулися до батьків. Вони ще сиділи на кухні.
– Ми були в тітки Люди, – сказав я, не сідаючи.
Мама зблідла. Батько стиснув кулаки.
– Так ось у чому річ, – я дивився на них. – Ви готові були покинути хворого племінника?
– Він не наш прямий родич! – вигукнула мама.
– Він дитина! – Закричав я. – І він на межі життя!
– А в нас має бути онук! – схопився батько. – Наш онук! А не якась чужа дитина!
Катя стояла поряд, і я бачив, як її обличчя спотворюється від болю.
– Я вам чужа? – тихо спитала вона.
– Ти з дитбудинку! – крикнула мама. – У тебе гени невідомі! Що за діти народ яться?
Правда, вийшла назовні. Вся їхня «любов» до Каті була показною. Вони терпіли її, сподіваючись, що я одумаюсь. А коли зрозуміли, що у нас все серйозно, то вирішили зірвати весілля.
Я подивився на цих людей – моїх батьків. На їх перекошені злістю обличчя.
– Все, – сказав я тихо. – Все скінчено.
– Що скінчено? – насторожився батько.
– Ви мені більше не батьки, – я взяв Катю за руку. — Ми самі влаштуємо своє життя. Без вас.
Ми вийшли з їхнього будинку. Надворі йшов дощ. Катя плакала, притискаючись до мене.
– Пробач, – шепотіла вона. – Це через мене.
– Ні, – я обійняв її міцніше. – Це через них.
Ми йшли мокрим асфальтом, і я розумів – старе життя закінчилося. Починалося нове.
– Слухай, – сказав я, зупиняючись. – Зіграємо весілля у РАЦСі. Лише ми двоє.
Катя глянула на мене, витираючи сльози.
– А потім, – я посміхнувся, – відкладемо всі гроші, які збирали на бенкет. Віддамо тітці Люді. На опер ацію.
Вона кивнула, і в її очах знову з’явилося світло.
– Добре, – сказала вона. – Зробимо так.
Ми пішли далі, під дощем, тримаючись за руки. Попереду було наше життя – чесне та справжнє. А батьки… Бог їм суддя! На віку, як на довгій ниві, – ніколи не знаєш, куди соломку підстелити…
Як вам рішення батьків? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
