Ми не спілкуємось із мамою вже близько п’ятнадцяти років. Нам просто нема про що спілкуватися, тому що нас нічого не пов’язує в моральному плані.
Вона віддала перевагу новому класному життю без мене, а я навчилася жити без неї. Нас обох такий стан речей цілком влаштовує.
Єдина людина, яка протягом усіх цих років не залишає спроби нас примирити, це бабуся, мамина мама. Вона вважає, що близькі люди повинні залишатися близькими за будь-якого розкладу.
Коли мама поїхала без мене за кордон, я на неї дуже образилася. Мені тоді було років десять, тому я не розуміла її відмовок, що там за мною не буде кому стежити.
А хто за мною стежив тут? Я сама ходила до школи, поверталася зі школи, сама розігрівала чи готувала собі щось простеньке, на кшталт, пельменів чи макаронів. Мене лише половину першого класу водили до школи за ручку, а потім усе сама, вже не маленька, мені так мама казала.
Бабуся зі мною сидіти постійно не могла, бо теж ще працювала, тож доводилося справлятися самостійно, і я справлялася. А тут мама раптом каже, що на новому місті за мною не буде кому стежити. Та вона просто не хотіла мене забирати, щоби не зв’язувати собі руки.
Я залишилася з бабусею, яка вигадувала різні причини, чому мама не змогла мене забрати, але я в них не вірила. Хотіла б – забрала.
Мама приїжджала раз на пів року, обіцяючи забрати мене наступного разу, але щоразу обманювала. Втретє я їй просто перестала вірити. Наші стосунки й так близькими не можна було назвати, а тут вони стали зовсім холодними. Коли бабуся їхала до мами в гості, я відмовилася їхати – на мене там ніхто не чекав.
Мама вийшла заміж, у її чоловіка вже була дитина, тож рідних ні брата, ні сестри в мене не було. Та навіть якби й сталося таке, я все одно їх не знала б.
Після заміжжя мама стала приїжджати щорічно на бабусин день народження. Мені спочатку було важко її бачити, в цей день я йшла до подружок, а потім стало все одно на неї, приїхала і приїхала.
До повноліття наші з мамою стосунки були цілком визначені. Збоку могло здатися, що ми дуже далекі родички, які просто знають про існування одна одної, але це їм нічого не дає.
Нас такий стан справ влаштовує, а от бабуся все капає нам з мамою на мізки, що ми маємо зблизитись, поспілкуватися, почати більше часу проводити разом, допомагати одна одній.
– Ви поводитесь, як чужі люди! – переживає бабуся.
А ми і є чужі люди, п’ятнадцять років вже чужі. У мами своє життя, у мене своє, я не бачу ніякого сенсу щось змінювати, час вже втрачено.
Але бабуся намагається нас “зіштовхувати” якнайчастіше. Не знаю, на що вона розраховує. Ми вже обидві дорослі та вже вирішили, що нам одна без одної буде лише комфортніше.
Бабусині спроби нас помирити вже дратують. Як вона не зрозуміє, що ми не сварилися, а подолати прірву, що лежить між нами, просто так не вийде.
