Від дідуся Вірі дісталася добра спадщина, якщо можна було так сказати.
– У тебе, сину, є все. Вашій сім’ї достатньо, – сказав дід Віри синові перед відходом із життя, – внук мій забезпечений вами, а ось Віру ви обділили, дуже обділили. У мене майна не так багато, як у вас, але я все Вірі залишаю.
– Батьку, як це ти так вирішив? Я твій син, єдиний. Все повинно мені перейти. Навіщо Вірі твій будинок? Їй вистачило б і квартири.
– Ми б і так її Вєрці віддали, вона й так там живе, ти сам її туди пустив. Те, що ти робиш – це перебір. Вона нічого не досягла за своє життя. У неї навіть сім’ї нема. Зарплати немає нормальної.
– Їй лише двадцять чотири, встигне все.
– Встигне! Вона всю спадщину профукає, продасть!
– А що ти зробив би з будинком та з квартирою?
– Знайшов би застосування. Переписуй заповіт, ти помиляєшся у своїй онучці. Вона легковажна молода дівчина.
– Вибач, сину, але пізно. Все моє майно вже чотири роки належить Вірочці. Вона єдина із вашої родини мене не забула. Дзвонить щодня, приїжджає у вихідні. Коли ж їй особисте життя завести?
– Ну ти й здивував мене, тату. Для цього й покликав?
– Покликав, щоб попрощатися. Недовго мені лишилося. Ти ж не цікавився моїм здоров’ям, а я скаржитися не звик. Віра сама помітила, по лікарях мене тягала, але час і хворобу своє беруть.
– А чому вона нам не сказала?
– Я не велів. Та ви й самі з нею трохи розмовляли. Порушила вона ваш наказ стати зубним лікарем, а ви й утримувати її відмовилися, і майже не спілкувалися. Я знаю все. Працює вона, навчається, грошей у вас не просить, мені допомагає.
– Ну на кого ж і де вона вчиться?
– На кого хотіла. Гарні батьки, якщо не знаєте про свою дитину нічого.
– Ми ж, як краще хотіли. Стоматологи гроші лопатою гребуть.
– А в тебе, сину, лопата велика? Ти ж за копійки працюєш. Спадщину вашої дружини ви спустили в море. Все, що маєте, заробили її батьки. – Ще трохи й нічого не лишиться у вас. Впливе все.
Діда не стало, а Віра виявляється вже була господаркою квартири та будинку. Батьки просили поділитися, братові половину віддати, але Віра не піддалася.
– Це рішення діда.
Вона переїхала до хати, а квартиру здала. Працювала вона вже давно віддалено, інтернет у діда був.
Якось до будинку під’їхала батькова машина. Вирішили відвідати дочку? Віра дивилася у вікно і не поспішала виходити назустріч. Батьки вийшли з машини та пройшли до будинку.
Вони про щось говорили, але Віра не чула, а ті її не бачили. Батько спробував відчинити будинок своїм ключем, але замки ще дід поміняв, коли ключі загубив. Віра відчинила, батьки не очікували її тут побачити, відсахнулися.
– Я не привид, я ваша дочка. Яким вітром?
– А ти тут? А ми думали…
– Думали. Ви ж мене жодного разу не спитали, де я живу. У квартирі чи тут. Якщо не чекали мене тут побачити, то нащо приїхали?
– Приїхали подивитися, що сталося з будинком діда.
– Моїм будинком. Він давно мій. Я вже ремонт зробила давно. Заходьте, якщо приїхали. Я звичайно на гостей не чекала, але чай є. Чи каву?
– А в тебе затишно, – мати прискіпливо оглядала будинок. – І від міста недалеко.
– Гараж діда треба було б подивитися. У нього там завжди мотлоху було багато, – сказав батько. – Ключі де? Раніше вони висіли на цвяху в коридорі.
– Там і висять, тільки гараж мій.
– Що ти заторочила – мій, мій… Треба звільнити місце.
– Ось як? Машину свою хочеш поставити?
– Не зовсім. У тебе скоро буде третій племінник, а тому ти житимеш у міській квартирі. Нерухомості в тебе багато, а у них двокімнатна квартира.
– У них двокімнатна квартира? А де ж дворівнева?
– У них виникли труднощі, довелося змінити житло. Готуйся до переїзду. Ми не чекали, що ти тут, ти ж у місті жила. Давай ключі від гаража, піду все перевірю там. Місце треба звільнити для машини.
– Ходімо, подивимося, тату. Мамо, ти з нами?
– Чого я там не бачила? Мотлох дідів. Мені не цікаво.
– Дід гараж відремонтував?
– Тату, це новий гараж. Ти не помітив, коли ховали діда?
– Не до того було. Про інше думав.
Віра відчинила гараж.
– Це що? Це чия?
– Якщо гараж мій, то логічно вважати, що машина моя.
– Дід купив? Не багато тобі? Будинок, квартира, машина.
– Машину я сама купила, у кредит. Зовсім недавно. Ходімо до хати, ми так і не пили чаю. І не сподіваєтесь, що я сюди пущу сім’ю брата. У нього була велика квартира, у нього є робота.
– Нехай виправить ситуацію. Професія в нього престижна, не те, що в мене. Хто я така? Звичайний перекладач, дві мови, третю вивчаю. Тяжко, але мені подобається.
– Ти заробляєш перекладами?
– Так. Ще викладаю англійську у школі.
– Ти нас здивувала. Ти можеш і в місті викладати, квартира є, а сюди…
– А сюди ніхто не приїде жити, окрім моєї родини.
– Правильно, твій брат і ми – твоя родина. У тебе нікого немає, а отже ти мусиш допомагати. Навіть у твого брата машина дешевша, ніж твоя.
– Моя сім’я – це я та мій чоловік. Поки що маленька, але ми виростемо.
– А де…
– А чоловік буде за тиждень. Весілля тільки не буде, просто розпишемося. Якщо хочете познайомитися, він незабаром приїде, за речами поїхав. Буде з хвилини за хвилину.
– А чому без весілля? З ним щось не так? Він аферист?
– Ні, він добра людина, тільки з батьками йому не пощастило. Вони від нього вимагають, а нічого не дали. Все, що він має, зароблено лише його працею. Подробиць розповідати не буду.
– Де ти його знайшла? Ти ж сидиш удома. В інтернеті? Тоді він, як шлюбний аферист.
– Мамо, ми познайомилися в салоні. Водночас купували машини. В нас дуже багато спільного.
Батьки тихо пили чай з еклерами. За десять хвилин у двір в’їхала машина, майже така сама, як стояла в гаражі. Високий молодик в окулярах вийшов і попрямував до будинку.
– Діма це мої батьки, мама, тато це Діма, мій майбутній чоловік.
– Що ж ти, юначе, на все готове приїхав. Гарну собі наречену знайшов, із квартирою, будинком, машиною. На що сподіваєшся?
Дмитро подивився на майбутніх родичів та посміхнувся. Напевно, він у цей момент згадав своїх батьків. Віра вже познайомилася з ними, і тоді їй майже так само сказали.
– Знайшла собі багатого? На все готове клюнула? Наречений гарний, квартира, машина. Не забувай, у нього є ми. Не дозволимо сина обібрати.
– На що сподіваюся? На міцну родину. Щоб наших дітей любили та поважали батьки. А це саме так і буде.
– Як пафосно! Віра, ми не домовились.
– Ми все вирішили. Тут ми живемо. І на квартиру також не сподівайтеся, я її здаю, а у вас є де жити. На обід залишитеся?
– Ні, ми не обідати приїжджали. Розраховували на розуміння, а тут у вас егоїзм процвітає.
Батьки Віри поїхали. Вони багато дізнались про дочку, життям, якої останні роки зовсім не цікавилися.
Віра та Дмитро залишилися одні, поки одні. Попереду у них щасливі роки сімейного життя.
Дві машини майже однакові. Напевно, вони залишать одну, на сім’ю вистачить. Будинок один. Дві квартири, що вони здають.
Батьки Віри не знають про квартиру Дмитра, а його батьки – про квартиру Віри. Спілкування із батьками не налагодилося навіть після народ ження дітей. Бабусі та діди по суті є, а насправді їх немає. У них є інші онуки.
Натомість у Віри та Дмитра міцна родина, де люблять дітей однаково і зважають на їхній вибір, – як і повинно бути у щасливих сім’ях…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
