Свою дочку після школи ми відправили до Іспанії. Ви не подумайте, не на відпочинок. Відправили до сестри та зробили це з кількох причин. По-перше, клімат хороший, кухня, нові враження.
По-друге, вчилася вона, скажімо, так собі. На платне навчання влаштовувати не бачили сенсу, лише гроші даремно витрачати. Та й вона себе на той час до пуття не могла знайти. А натомість був варіант трохи попрацювати. З європейськими зарплатами та вивченням мови.
Знову ж таки, сестра мала зайву кімнату, з Аліною вона потоваришувала. Чому ні? Та й після школи, як на мене, наречених ще рано шукати. Саме час ставати дорослішою і серйознішою.
Щовихідних ми спілкувалися по відеозв’язку. Донька розповідала, як їй подобається жити у сонячній країні. Що роботи у неї тепер поменше, ніж було. Що насправді звучало якось прикро. Ну, скільки ж у неї було роботи у нас у селі? Ну, допомагала трохи по господарству, але, повірте, не більше, ніж її однолітки в інших сім’ях.
Вона влаштувалася офіціанткою у невеликому кафе. Оскільки місце було прохідне, туристичне, їй навіть зарплата не була б потрібна — щедрі чайові покривали всі витрати. Як мені ще розповідала дочка, продукти та взагалі товари в Іспанії коштують не набагато дорожче, ніж у наших міських магазинах. З селом, ясна річ, не порівняти. У нас і апельсини у продажу нечасто побачиш.
А ми з чоловіком розпочали ремонт. Будинок у нас великий, але всередині все обставлено дуже просто. Що могли, те оновили, і лишилася черга за дахом. Там у нас досі було покладено шифер. Уявіть, як на якомусь сараї. Ми його туди постелили ще по молодості, коли вибору особливо й не було. А тепер з’явилася можливість купити черепицю.
Черепиця – відмінний матеріал. Покращує вигляд всього житла. Прямо як стрижка у людини. Приїхали в місто, порадилися з продавцями і по картинках вибрали, знаєте, таку добротну. Щоб виглядала, ніби у старовинних замках.
Мені дико сподобалася. Але, порахувавши оплату за бригаду та матеріал, зрозуміли, що таких грошей ми не маємо. Слава богу, донька приїжджала за кілька днів.
Перед самим її приїздом я натякнула Аліні, що нам з батьком буде потрібна деяка матеріальна допомога. На що вона відреагувала позитивно, сказала, що допоможе, чим зможе.
Але вдома вона опинилася лише за тиждень після наміченої дати. Прилетівши до столиці, вона залишилася там, щоб вилікувати зуби та поставити якусь платівку для зубів.
Я спершу її навіть не впізнала: донька виросла, засмагла, зовсім змінилася. Та ще й з цією нісенітницею на весь рот, як підмінили. Вона привезла нам із батьком усякої всячини, заморських частуваннь та сувенірів. Довго розповідала про своє життя, знайомство з іспанцем, показувала фотографії.
Через пару днів її відпочинку я покликала на розмову про цей самий дах. Адже черепицю постелити потрібно. Але коли дочка дізналася, скільки потрібно грошей на все про все, у неї тільки викотилися очі. Сказала, що навіть не думала про таку величезну суму. Звикла, що у нас все коштує дешево. А час іде…
Дочка почала виправдовуватися, що витратила більшу частину заощаджень у столиці: на готель, їжу та послуги стоматолога. Уявляєте, молода дівка, а вже вигадала, що зуби руйнуються.
Та й не було в неї із цим жодних проблем. Ну пара зубів кривих, але це ж не повна їхня відсутність. Дівчата у її віці посміхаються завжди красиво, не важливо, чи ідеальні зуби чи ні.
Почала пхикати, сказала, що подзвонить своєму іспанцю, попросить у нього грошей у борг. Гаразд, так і бути, проїхали.
Але скажіть мені, будь ласка, як можна, будучи вже дорослою людиною, зовсім не знати ціну грошам? Чи не допомагати батькам, а лише витрачати все на свої «хотілки»? Це таке зараз все покоління чи лише моя донька? Мені, якщо чесно, прикро. Але що тут вдієш, єдина дочка. А іншої ми не маємо.
