Ілля сидів за кухонним столом, дивлячись на екран ноутбука. Однак думки його були далекі від роботи.
Поруч лежав яскраво-червоний конверт, витягнутий годину тому з поштової скриньки – запрошення.
Він перевернув його і знову прочитав розгонистий почерк, виведений синім чорнилом: “Дорогі Ілля та Світлана! Запрошуємо вас розділити з нами радість і відзначити наш скромний ювілей – 15 років спільного життя! Чекаємо на вас у ресторані “Панорама” 28 жовтня.
“Скромний ювілей”, – подумки посміхнувся Ілля. Нічого скромного в Денисі не було й близько.
Троюрідний брат, з яким вони в дитинстві у бабусі в селі ловили карасів і будували курінь на старій яблуні, був далеко не простою людиною.
Востаннє вони бачилися, мабуть, на похороні бабусі років сім тому.
Тоді Денис, уже заможний і впевнений у собі, поплескав його по плечу і сказав:
– Тримайся, брате! Треба частіше бачитися.
Але вони не бачились. Життя, робота, свої турботи… Спілкування звелося до рідкісних вподобайок під фотографіями у соцмережах.
Двері з шумом відчинилися, і у квартиру впурхнула, знімаючи пальто і розмахуючи пакетами із супермаркету, Світлана.
– Ти не повіриш, який сьогодні жах у метро! – Почала вона, але, побачивши обличчя чоловіка і конверт, різко замовкла. – Що трапилося? Знову з роботи погані звістки?
– Гірше, – похмуро відповів Ілля і простяг їй запрошення. – Рідня вигадала, чим нам у суботу займатися.
Світлана пробігла очима по тексту, і на її обличчі відобразилася ціла гама почуттів: здивування, легка ностальгія, а потім настороженість.
– Денис та Марина? – перепитала вона. – Давно ми про них нічого не чули. Сім-вісім років… Боже, як час летить. Ми ж на їхньому весіллі були. Ну, це ж треба, згадали про нас. Цікаво.
– Цікаво? – Ілля пирхнув. – Мені ось що цікаво: чому зараз? Всі ці роки ми їм були, як п’яте колесо до воза, а тут раптом – милості просимо.
– Ну, Іллюшо, не драматизуй, – Світлана розвантажила пакети та сіла навпроти. – Можливо, вирішили старі зв’язки згадати. Ювілей же. І ресторан хороший, “Панорама”. Ми з тобою там жодного разу не були, всі кажуть, дуже дорого та красиво.
Розмову було перервано дзвінком телефону. Ілля глянув на екран і підійняв брову.
– Згадаєш, як то кажуть, воно й спливе… Денис…
Чоловік увімкнув телефон на гучний зв’язок.
– Братан! Привіт! – пролунав густий, упевнений голос. – Отримав запрошення?
– Отримав, Денисе. Привіт. Здивував, я тобі скажу.
– Та що там дивуватися, ми ж родичі! Не пропадати ж зв’язку. Марина наполягла, каже, треба всіх зібрати, по-сімейному. Тож чекаємо на тебе зі Світланою обов’язково. Місця шикарні заброньовані, програма буде, музиканти.
– Дякую за запрошення, ми… подумаємо, – ухильно сказав Ілля, перехоплюючи запобіжний погляд дружини.
– Що думати? Все вже вирішено! – засміявся Денис. І в його голосі раптом пролунала ділова нотка, яка не терпіла заперечень.
– До речі, я маю до тебе невелике прохання. Ми тут із Мариною вирішили, що зайвих гостей нам не потрібно.
– Тому ви дітей не беріть із собою, та й тітці Валі нічого не кажи, а то або образиться, або почне нав’язуватися. І іншій рідні теж. Не до місця вони будуть.
На кухні повисла тиша. Ілля дивився на Світлану з німим запитанням в очах. Та лише розвела руками, її обличчя виражало здивування.
– Денисе, постривай, – знайшов нарешті слова брат. – Тобто ти хочеш, щоб я приховав від усіх поїздку на ваш ювілей?
– Ну так, – у голосі Дениса почулося легке роздратування. – А що не так?
– Я не збираюся нічого приховувати від мами та іншої рідні, – холодно відрізав Ілля. – Що за маячня? Вибач, але це якось дивно…
– Ілля, не ускладнюй! – голос Дениса став твердішим. – Я не збираюся питати в тебе дозволу. Я інформую. Або ви приймаєте наші умови, або вам робити в нас нічого. Роби висновки!
– Висновки я вже зробив, – крізь зуби процідив Ілля і різко поклав слухавку.
Його обличчя було червоним. Світлана дивилася на чоловіка, широко розплющивши очі.
– Ти щойно сказав «ні» своєму троюрідному братові? – прошепотіла жінка.
– Я сказав “ні” його дурним умовам! Чому ми повинні приховувати від рідні цю подорож? Треба було й нас тоді не кликати, – вибухнув Ілля.
– Ти зрозуміла сенс? Він не спитав, а повідомив: “Нікому не кажи!” Яке право має ставити нам ультиматум?
– Але Ілля… може він просто не хоче купи народу, – спробувала знайти виправдання Світлана.
– Мало чого він не хоче! – Ілля встав і попрямував на кухню. – Денис завжди був таким. Він просто вирішив, що його бажання є законом для всіх навколишніх.
Світлана зітхнула. Вона розуміла, що чоловік має рацію, але в її вихованні було закладено уникати конфліктів із родичами.
– Що ж нам робити? Зовсім не їхати? Він знову образиться… І так стільки не спілкувалися…
– А хай ображається! – Ілля сердито грюкнув долонею по стільниці. – Я не збираюся їхати на свято до людини, яка вважає мене пустим місцем. Та й що ми робитимемо там весь вечір, коли він вибірково запросив гостей?
Він сів і знову взяв у руки конверт. Яскраво-червоний колір тепер здавався йому кольором тривоги та неприємностей.
– Знаєш, що найприкріше? – тихо сказав він. – Якби він зателефонував і сказав:
– Братане, знаю, що дивно просити, але в нас біда – всю рідню не зможемо покликати, ти не кажи іншим, бо образяться.
– Я б, мабуть, і погодився. Тому що це було б прохання. Але він виставив мені ультиматум!
Світлана мовчки обійняла його за плечі. Вона розуміла кожне слово чоловіка. Їй також було неприємно.
Думка про те, щоб провести суботній вечір у компанії малознайомих людей, не викликала радості.
– Добре, – сказала вона. – Вирішуй ти. Я з тобою. Але як ти йому скажеш?
– Чесно, – відрізав Ілля. – Без виправдання та брехні про раптову хворобу.
Він почекав пів години, щоб заспокоїтися, набрав номер Дениса і, не вмикаючи гучного зв’язку, підніс слухавку до вуха.
– Алло, Ілля? Ну що, передумав? – почув самовдоволений голос Дениса. Він був упевнений у своїй перемозі.
– Ні, Денисе, не передумав, – спокійно і чітко сказав Ілля. – Ми зі Світланою обговорили та вирішили, що не зможемо приїхати на ваш ювілей.
На тому боці дроту запанувала тиша.
– Як це? – нарешті промовив Денис, і в його голосі був подив.
– Саме так. Ми вважаємо, що твій ультиматум не прийнятний. Чим приховувати від рідних факт поїздки, краще від неї взагалі відмовитися.
– Та ти що, образився, чи що? – Денис засміявся, але його сміх був фальшивим. – Ну братику, та гаразд тобі! Я ж по-доброму!
– По-хорошому, це коли враховують почуття та плани іншої сторони, Денисе, а твій підхід зовсім інший. Тож бажаємо вам із Мариною добре відзначити ваш ювілей. Усього доброго.
Не чекаючи відповіді, Ілля поклав слухавку. Він відчував дивне змішання полегшення та гіркоти. Світлана дивилася на нього зі схваленням та легким сумом.
– Ну що ж, – сказала вона. – Значить, у суботу в нас зненацька звільнився вечір. Може, сходимо в кіно? Тільки вдвох.
Червоний конверт полетів у смітник. Проблему було вирішено. Ціною одного свята, що не відбулося, але зі збереженням самоповаги.
Ілля зрозумів, що іноді найправильніше рішення – це вчасно сказати “ні”, навіть найнаполегливішому родичу.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
