– Ой, Наталко, як добре, що тебе біля під’їзду зустріла! Я тоді навіть і підійматися до вас не буду! – ледве віддихавшись, вимовила Антоніна Дмитрівна, свекруха Наталії.
– Добридень! – трохи розгублено промовила Наталя, зустрівши свекруху біля під’їзду.
Не можна сказати, що між ними були погані стосунки. Просто свекруха до них у гості не дуже жалувала, бо цілком і повністю присвятила себе дочці Маргариті.
– Наташ, дай тисяч п’ять. Маргариту з Іллею в санаторій відправляємо. То одне треба купити, то інше. А ціни скрізь – просто надхмарні! Сама розумієш, – сказала свекруха, закотивши очі, й цокаючи язиком.
Вкотре під час розмови зі свекрухою, Наталя внутрішньо скипіла. Здається, що вже тисячу разів у своїх думках вона прокручувала фразу “я вам не банкомат!”.
Вона б сказала це і свекрусі, і її дочці Маргариті. Сказала б просто в обличчя, і назавжди припинила це нескінченне жебрацтво!
Але сказати Наталя не наважувалася. Бо Антоніна Дмитрівна – мати її чоловіка Антона, бабуся їхньої доньки Олі.
Сказати – це означає піти на відкритий конфлікт, зіпсувати відносини, внести розбрат у сім’ю. Наталя дуже переймалася за почуття Антона, тому, що у разі скандалу, йому довелося б розриватися між дружиною і матір’ю.
Тільки тому Наталя мовчала. Але водночас розуміла, що мовчати більше не може. Жінка подивилася на свекруху, її почуття переповнювали, але вона покірно полізла в сумку за гаманцем.
…Наталя поверталася з роботи в поганому настрої. Чергова перевірка, аудит чіпляється до кожної дрібниці, а шеф зривається на всіх поспіль.
Жінка затрималася на дві години, потім у крамницю заїхала, а зараз треба готувати вечерю, уроки з донькою вчити, одяг на завтра приготувати… Справи нескінченні, все перераховувати – часу не вистачить.
Наталя втомлено підійнялася сходами, та відчинила своїм ключем квартиру.
– Мамо, привіт! Нам по “Ознайомленню з навколишнім”, на завтра проєкт потрібно підготувати про птахів. Ти мені допоможеш? – назустріч вибігла дев’ятирічна Оля, й одразу «втішила» маму.
– Звісно, доню. Зараз я переодягнуся, вечерю приготую швиденько, і подивимось.
Наталя поставила сумки на кухні, та пройшла до кімнати.
– Ой, Наталко, я й не чув, як ти увійшла. Чого засмучена така, чи знову на роботі щось? – спитав чоловік.
– Так, перевірка чергова. Все, як завжди! – відмахнулася Наталя.
– Слухай, я матері переказав три тисячі. Вони Іллі на весняний комбінезон просили.
– Антоне, а може нам уже вистачить їх спонсорувати?! Зрештою, в Іллі є батько, то нехай він його й одягає!
– Чому їхні проблеми завжди звалюються на нас нескінченним головним болем?! – Почала обурюватися Наталя.
– Наташ, ну чого ти заводишся?! Ти ж знаєш, яка там ситуація…
– Яка, Антоне?! – Жінка ледве зупиняла себе, щоб не переходити на крик.
– Рита знайти роботу не може, колишній, аліменти не платить, мама туди всю пенсію віддає… Ну невже від нас убуде, якщо ми купимо хлопчику комбінезон! Ти ж працюєш, і я теж…
– Саме так, Антоне! Ми обоє працюємо! Чому ми з тобою маємо позбавляти свою дитину чогось, і віддавати ці гроші в іншу родину?! Ось просто поясни мені! – Наталя відчула, як розчервонілося обличчя.
– Наташо, давай не будемо сваритися через нісенітницю… Ходімо, я допоможу тобі з вечерею.
Маргарита – молодша сестра Антона. П’ять років тому вона вийшла заміж за «заможного бізнесмена» Ігоря.
– Ой, Рита з Ігорком знову в Туреччину поїхали! У такому розкішному готелі мешкають! А ти, Наталко, цілими днями у своїй бухгалтерії, а сенсу ніякого! – Антоніна Дмитрівна не втрачала нагоди похвалитися тим, як добре живе її дочка.
А потім з’ясувалося, що «бізнесмен» та його дружина, нахапали кредитів на гарне життя. Гроші всі дуже швидко розтратили, і почалося…
Спочатку подружжя між собою розбиралося хто скільки брав, і хто кому винен. До того моменту, коли все стало відомо, у них вже були серйозні прострочення.
Пішли дзвінки з банків, погрози судом, та інше. Ігор свої проблеми вирішив досить швидко – просто пішов, і зник хтозна – куди. Казали, що на Північ переїхав.
А ось «дружина бізнесмена» залишилася зі своїми боргами, та маленькою дитиною на руках. Частину пенсії Антоніна Дмитрівна платила за кредити, що набрала кохана донька.
Решта – залишалася трьом на місяць – самій Антоніні Дмитрівні, Маргариті, та маленькому Іллі. Чи треба пояснювати, що грошей на місяць катастрофічно не вистачало.
Тоді Наталя та Антон уперше погодилися допомогти родичам. Поки Ілля був маленький, вони оплачували комуналку, ще й на продукти підкидали. Тільки ось щоразу грошей потрібно було все більше і більше.
– Ну а що ви хочете, ціни ростуть, як на дріжджах… – вела життєву бесіду свекруха, з’явившись за черговою партією матеріальної допомоги.
Наталя та Антон допомагали, навіть собі багато в чому відмовляючи на той час. Міркували по справедливість та совість – родичі потрапили у скрутне матеріальне становище, життєва ситуація, не кинеш…
Перший раз Наталя збунтувалася, коли побачила Маргариту, яка сиділа у кафе, млосно попиваючи каву з тістечками.
– Рито, а ти що тут робиш? – спитала приголомшена Наталя, коли зайшла в кафе з колегами, щоб пообідати.
– Ну, як що? От йшла з торгівельного центру, і вирішила перекусити. А що? – незворушно відповіла Рита.
– Рито, взагалі, ми вам гроші даємо, а ти в кафе сидиш!
– І що тепер? Ти тепер при всіх мене своїми копійками дорікатимеш?! Ти, значить, у нас можеш собі дозволити ходити в кафе, а я ні? – обурено заговорила Рита, і надула губи.
Увечері на Наталю чекав шквал претензій від свекрухи. Скільки всього того вечора Наталя вислухала на свою адресу – згадати страшно.
Її назвали невдячною, жадібною, звинуватили в тому, що вона вносить розбрат у сім’ю і дорікає нещасній дівчині, у якої, як з’ясувалося, після розлучення не заживає психологічна травма.
– Антоніно Дмитрівно, та я зовсім не проти, щоб Рита сиділа в кафе! Але тільки нехай вона влаштується на роботу, а потім, хоч щодня собі банкети в ресторанах закочує! – намагалася пояснити свою думку Наталя.
– Мамо, ну Наташа має рацію. Нехай Рита вже й про роботу подумає. Все-таки Ілля вже великий, може ходити в дитячий садок.
– Що? У дитячий садок? Та ви з глузду з’їхали вже зі своєю жадібністю! Хлопчик маленький, хворіє постійно! Та що з ним у садку чужі тітки будуть няньчитися, так само як ми! – заплакала Антоніна Дмитрівна.
– Ну, а як же всі інші діти ходять?! У нас Оля з півтора року в дитячий садок пішла – і нічого, – спокійно відповіла Наталя, впевнена, що має рацію.
– Знаєте що! Не треба нам більше грошей! Я тоді сама на роботу піду, але свого онука і доньку в образу не дам! – крикнула Антоніна Дмитрівна і пішла, голосно грюкнувши вхідними дверима.
Після цього настав, так званий режим тиші. Ні Маргарита, ні Антоніна Дмитрівна не з’являлися, і грошей не просили.
Антон дуже переймався із цього приводу. Наталя його заспокоювала, переконувала, що Рита – не маленька дівчинка, а доросла жінка.
Потрібно не ховати голову в пісок, як страус, а навчитися розв’язувати свої проблеми – через суд оформити аліменти, знайти собі роботу, влаштувати дитину в садок. Одним словом – налагодити своє життя.
Антон погоджувався з дружиною, бо справді вважав її докази правильними. Проблема була лише в тому, що Маргарита не хотіла влаштовувати своє життя.
А Антоніна Дмитрівна, замість того, щоб наставити розпещену дочку на істинний шлях, у всьому її підтримувала і прикривала.
… Якось Наталя та Антон разом з Олею вирушили в торгівельний центр прогулятися. Там вони зіткнулися із родичами.
Рита, Антоніна Дмитрівна та маленький Ілля, йшли задоволені з величезними пакетами у руках. Попри сварку, звичайно, привіталися.
– Ось, Рита тепер на гарну роботу влаштувалася. Нас забезпечує! – Єхидно похвалилася Антоніна Дмитрівна, поглядаючи то на Антона, то на Наталю.
– Ну, Рито, молодець! Дуже за тебе радий, давно б так! – Похвалив Антон молодшу сестру.
– Правда, Рито, дуже за тебе раді. І на роботу влаштувалася, і особисте життя обов’язково влаштуєш! – Підтримала дружина Наталя.
Рита тільки поблажливо посміхалася, і вся світилася від щастя, демонстративно розмахуючи новеньким телефоном.
Раділи всі рано. Як пізніше з’ясувалося, Рита обвела довкола пальця всіх, і навіть власну матір. Оформила кредитну картку, і витрачала з неї гроші.
Тільки ось не врахувала, як і минулого разу, що позикові гроші дуже швидко закінчуються, і їх потрібно буде віддавати.
Зрозуміло, що платежі за кредиткою Рита пропустила, і все пішло по колу – дзвінки з банку, сльози, благання про допомогу …
Допомоги, звичайно ж, просили у бідних родичів – Наталії та Антона. І, звичайно, вони не витримали – знову почали постачати рідню грошима.
Рита клялася і божилася, що тепер починає зовсім нове життя, скоро влаштується на роботу і сама забезпечуватиме себе, сина, та матір.
Навіть Наталії та Антону вона обіцяла «все що брали, неодмінно віддам». Тільки ось тижні летіли один за одним, а віз і нині там.
– Ой, Наталко, як добре, що тебе біля під’їзду зустріла! Я тоді навіть підійматися до вас не буду!
– Добридень!
– Наташ, дай тисяч п’ять. Маргариту з Іллею в санаторій відправляю. То одне треба купити, то інше. А ціни скрізь – просто надхмарні! Сама розумієш…
Жінка подивилася на свекруху, її почуття переповнювали, але вона покірно полізла в сумку за гаманцем.
– Ось, Антоніно Дмитрівно, подивіться – грошей у нас теж немає! – Наталя відчинила перед свекрухою порожній гаманець.
Антоніна Дмитрівна навіть здивувалася від побаченого.
– Наташа, що за спектакль ти тут влаштовуєш! Ти що, принизити нас вирішила? – Промовила Антоніна Дмитрівна.
– Навіть і не думала! Я доньку на зиму одягла, Антонові купили речі, за ремонт машини віддали! Ви самі подумайте, звідки у нас зайві гроші?
– Ми у відпустку через те, що вам допомагаємо, не їздимо! А Рита зібралася в санаторій? А на які “мані”, вибачте?
– Чому ми позбавляємо свою дочку відпочинку, а вона свого Іллю вирішила ощасливити?
– Ну і змія ти, підколодна! – прошипіла свекруха, і пішла геть.
– Саме так! – Сказала Наталя, і пішла вбік під’їзду.
Вдома розповіла чоловікові всю ситуацію. І знову все повторилося – настав режим тиші, що тривав три тижні.
Потім свекруха зателефонувала сама:
– Рита у санаторії з чоловіком познайомилася, він і на роботу її до себе прилаштував. Тож тепер починає нове життя.
– Чудово! Дуже раді за неї. А куди влаштувалась, і що за чоловік? – поцікавився Антон.
– Павло Обухів, підприємець, – з гордістю відповіла свекруха.
Наталя, як почула це прізвище, вирішила попередити Антона.
– Слухай, наш шеф розповідав, що цей Обухів, ще той шахрай. У нього фірми-одноденки, весь у боргах.
– Треба Ритці зателефонувати, – стурбовано сказав Антон.
Але на всі попередження Рита відповіла:
– Не пхайте свій ніс не у свою справу! І не заважайте моєму щастю!
Наталя та Антон більше не влазили, але заздалегідь домовилися, що більше за це «щастя» вони не розплачуватимуться, про що і попередили родичів.
Бо це вже не допомога виходить, а утримання недолугої лінивої нахаби, яка мріє про щасливе майбутнє чужим коштом – попри все! Задовбала!
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть коментарі, щодо цієї ситуації, ставте вподобайки.
