Ірина застебнула блискавку валізи й оглянула дитячу кімнату. Восьмирічний Єгор складав у рюкзак улюблені машинки, а п’ятирічна Олена притискала до грудей плюшевого ведмедя.
— Тату, а правда ми поїдемо на справжньому потязі? — запитав Єгор, підбігаючи до батька.
— Правда, синку. До Івано-Франківська, — усміхнувся Олег, перевіряючи квитки. — А потім машиною до бази відпочинку.
Ірина глянула на чоловіка й усміхнулася. Вперше за сім років шлюбу Олег взяв відпустку не на ремонт у квартирі батьків чи допомогу на дачі у Валентини Степанівни, а для поїздки з дружиною та дітьми.
— Мамо, а бабуся знає, що ми їдемо? — поцікавилася Олена.
— Звісно, маленька. Валентина Степанівна в курсі, — відповіла Ірина, хоча нікому нічого не казала.
Свекруха зазвичай втручалася в усі плани родини. Захоче Ірина купити нову кавоварку — Валентина Степанівна обов’язково знайде причину, чому не варто витрачатися. Вирішать з’їздити у вихідні в парк із дітьми — свекруха одразу вигадає важливіші справи.
Олег завантажив валізи в багажник таксі. Діти збуджено розмовляли на задньому сидінні, а Ірина дістала телефон і перевела робочий у беззвучний режим. Олег зробив те саме.
— Як гадаєш, вдасться відпочити по-справжньому? — тихо запитала Ірина.
— Обов’язково вдасться. Жодних дзвінків, жодних термінових справ. Тільки ми вчотирьох.
На вокзалі Олег купив дітям морозиво, хоча на вулиці вже похолодало. Жовтень у Києві видався дощовим, й Ірина сподівалася, що в Карпатах погода буде кращою.
Потяг рушив точно за розкладом. Олена заснула за годину, притискаючись до материнського плеча. Єгор розглядав у вікно села та ліси, що миготіли повз. Олег читав путівник, відзначаючи цікаві місця.
— Дивись, там водоспад Шипіт. Кажуть, дуже гарний восени, — показав Олег фотографію в книзі.
— А далеко від нашої бази?
— Кілометрів сорок. Машиною доїдемо за годину.
Ірина заплющила очі. Давно не відчувала такого спокою. Зазвичай навіть у вихідні голова була забита справами: випрати, приготувати, з’їздити до Валентини Степанівни з дітьми. Свекруха вважала, що онуки мають відвідувати бабусю кожні вихідні.
Вранці потяг прибув до Івано-Франківська. На вокзалі їх зустрів представник бази відпочинку — молодий хлопець у куртці з логотипом турфірми.
— Родина Коваленків? Мене звати Антон. Ласкаво просимо до Карпат!
Дорога до бази зайняла півтори години. Антон розповідав про місцеві визначні пам’ятки, а діти відкрили роти від захоплення, побачивши справжній карпатський ліс. Смереки та ялиці стояли щільною стіною, між ними золотилися берези та осики.
— Мамо, а можна ми підемо в ліс шукати гриби? — запитав Єгор.
— Звісно, можна. Тільки з татом і мамою, — відповіла Ірина.
База відпочинку виявилася затишною. Дерев’яні будиночки стояли на березі озера, між соснами були натягнуті гамаки. В їдальні пахло свіжою випічкою та рибною юшкою.
Будиночок родині дістався просторий — дві спальні, вітальня з каміном і невелика кухня. Діти одразу побігли до озера, Олег розводив вогонь у каміні, а Ірина розпаковувала речі.
Перші три дні пролетіли непомітно. Сім’я гуляла лісовими стежками, збирала ягоди та різнокольорове листя. Олег навчив дітей веслувати на човні, а вечорами всі разом сиділи біля каміна, грали в настільні ігри та пили гаряче какао.
— Тату, а чому ми раніше ніколи так не відпочивали? — запитала Олена, влаштовуючись зручніше в кріслі.
Олег переглянувся з дружиною. Ірина знизала плечима.
— Просто не виходило, доню. Робота, справи різні.
— А тепер вийшло?
— Тепер вийшло.
На четвертий день Ірина прокинулася від дзвінка телефону. Олег ворушився в ліжку, намагаючись зрозуміти, звідки долинає звук. Зв’язок у Карпатах ловив погано, тому здалося дивним, що телефон дзвонить.
Ірина накинула халат і пішла до телефону. У слухавці пролунав знайомий голос Валентини Степанівни, тільки значно голосніше, ніж зазвичай.
— Ірино! Нарешті! Де ви пропадаєте? Ми вчора весь день під дверима стояли!
— Валентино Степанівно? Ми у відпустці…
— В якій відпустці?! Ми з сестрою та племінниками приїхали до вас у гості, а квартира замкнена! Сусідка Антоніна Федорівна сказала, що ви кудись поїхали! Як ви посміли нікого не попередити?
Ірина відсунула слухавку від вуха. Свекруха кричала так голосно, що слова розносилися по всьому коридору.
— Ми відпочиваємо в Карпатах. Взяли відпустку…
— Які Карпати?! Олег мені нічого не казав! Негайно повертайтеся! У нас плани були!
— Валентино Степанівно, ми не можемо повернутися. Путівка оплачена, діти…
— Як діти?! Онуки мої мають бути вдома, а не вештатися по лісах! Поклич Олега!
Ірина покликала чоловіка. Олег з’явився за хвилину, ще не до кінця прокинувшись.
— Мамо? Що трапилося?
— Що трапилося?! — голос Валентини Степанівни перейшов на вереск. — Ви таємно втекли, нікого не попередивши! Ми приїхали вас провідати, а тут порожня квартира!
— Мамо, ми у відпустці. Я ж казав, що хочу з’їздити з родиною відпочити.
— Казав?! Коли казав?! Нічого подібного не пам’ятаю!
Олег потер лоб. Справді, прямо свекрусі про відпустку не повідомляв. Боявся, що Валентина Степанівна знайде спосіб поїздку скасувати.
— Мамо, ми повернемося за чотири дні, як і планували.
— Чотири дні?! Та ви з глузду з’їхали! У мене сестра з Харкова приїхала спеціально онуків побачити! Племінники подарунки привезли! А тут така неповага!
— Мамо, подарунки дочекаються. Ми ж не на рік поїхали.
— Не смій мені грубіянити! Галина Вікторівна квитки купила заздалегідь, готель забронювала! А ви взяли й зникли!
Ірина взяла слухавку у чоловіка.
— Валентино Степанівно, ми розуміємо, що вийшло незручно. Але відпустка вже оплачена, діти щасливі. Давайте зустрінемося, коли повернемося.
— Нічого я не хочу чути! Ви негайно збираєтеся і їдете додому! Інакше я не знаю, що робитиму!
— А що ви робитимете?
— Я… я… — Валентина Степанівна запнулася. — Я більше з вами розмовляти не буду! І сестрі своїй усе розповім! Яка в Олега невдячна дружина!
Пролунали короткі гудки. Ірина скинула дзвінок.
— Що будемо робити?
— Відпочивати далі, — твердо сказав Олег. — Мама переживе чотири дні.
Але настрій був зіпсований. За сніданком діти питали, чому батьки сумні. Ірина пояснювала, що просто втомилися від довгої вчорашньої прогулянки.
— А бабуся справді сердиться? — запитав Єгор.
— Трішки сердиться. Але потім перестане, — відповів Олег.
День минув у спробах відновити радісний настрій. Сім’я з’їздила до водоспаду, зробила багато фотографій, купила сувеніри. Але думки постійно поверталися до розмови з Валентиною Степанівною.
Увечері, коли діти лягли спати, Ірина з Олегом сиділи біля каміна й мовчали.
— Знаєш, — сказала нарешті Ірина, — я думала, що ми нарешті зможемо побути нормальною родиною. Без постійного контролю та вказівок.
— Вийшло ж. Три дні було чудово.
— Три дні з семи. А потім знову почнеться. Валентина Степанівна тижнями нагадуватиме нам, як ми негарно вчинили.
— Може, час щось змінювати?
— Що саме?
Олег помовчав, дивлячись на полум’я.
— Ще не знаю. Але так більше не можна. Діти мають бачити, що батьки можуть ухвалювати рішення самостійно.
Ірина кивнула. Завтра мало бути ще три дні відпочинку, але радості від передчуття вже не було. Натомість у голові крутилися думки про те, що чекає вдома.
Наступного дня родина провела біля водоспаду. Діти збирали різнокольорові камінчики, Олег фотографував дружину на тлі падаючої води, а Ірина вперше за багато років відчувала себе частиною справжньої родини, а не виконавицею чужих бажань.
Єгор збудував з камінчиків маленьку пірамідку.
— Тату, а можна ми сюди ще раз приїдемо?
— Звісно, можна. Наступного року обов’язково повернемося.
— А бабуся поїде з нами?
Олег переглянувся з дружиною.
— Подивимося. Якщо захоче.
Олена збирала жовте листя і складала в пакетик.
— Мамо, я вдома повішу їх на стінку. Нехай усі бачать, які гарні.
— Чудова ідея, сонечко.
До вечора родина повернулася на базу втомлена, але задоволена. За вечерею діти розповідали іншим відпочивальникам про водоспад, а батьки планували завтрашній похід у музей просто неба.
Тим часом у Києві розгорталися неабиякі пристрасті. Валентина Степанівна з сестрою та племінниками простояли під під’їздом ще півтори години, обговорюючи нечуване нахабство молоді.
— Галю, ти бачиш, що коїться? — обурювалася свекруха. — Взяли й утекли, нікого не попередивши!
— Неподобство повне, — підтакувала Галина Вікторівна. — У наш час такого не було. Молоді завжди радилися зі старшими.
— А ця Ірина взагалі жодної поваги не виявляє. Я стільки для них роблю, онуків виховувати допомагаю, а натомість отримую таке хамство.
Племінники — хлопці дванадцяти та чотирнадцяти років — нудьгували й просили поїхати в кафе або хоча б додому. Подарунки для Єгора та Олени так і залишилися в сумці у Галини Вікторівни.
— Тітко Валю, може, не будемо більше чекати? — запропонував старший племінник. — Вони ж сказали, що в неділю повернуться.
— Нічого подібного! Олег має приїхати негайно! Це нечувано!
Сусідка Антоніна Федорівна виглядала з вікна й хитала головою. Валентина Степанівна помітила спостерігачку і помахала рукою.
— Антоніно Федорівно! Спустіться, будь ласка!
Літня жінка неохоче спустилася вниз.
— Що трапилося, Валентино Степанівно?
— Ви часом не знаєте, куди саме поїхали Олег із родиною? Може, адресу казали чи телефон залишали?
— Нічого не казали. Тільки сказали, що в Карпати на тиждень.
— На тиждень! — сплеснула руками свекруха. — Ви чуєте, Галю? На цілий тиждень! І нікого не попередили!
Антоніна Федорівна знизала плечима.
— А чого тут попереджати? Люди у відпустку поїхали. Звичайна справа.
— Звичайна?! Вони зобов’язані були повідомити! У нас гості з Харкова, плани були!
— Валентино Степанівно, може, плани треба було заздалегідь обговорювати? Люди ж не екстрасенси.
Свекруха почервоніла від обурення.
— Ми завжди так робили! Приїжджали, коли хотіли! Олег ніколи не заперечував!
— Мабуть, часи змінюються, — спокійно зауважила Антоніна Федорівна і піднялася назад у квартиру.
Валентина Степанівна простояла під під’їздом до сьомої вечора, потім усе-таки здалася і поїхала додому. Галина Вікторівна всю дорогу повторювала, що в Харкові такої неповаги до старших ніхто б не стерпів.
Решту днів відпустки родина провела в повному спокої. Телефон більше не дзвонив — чи то зв’язок остаточно обірвався, чи то Валентина Степанівна вирішила збирати образи до повернення.
У неділю вранці Олег збирав валізи, а діти бігали по будиночку, прощаючись із кожним куточком.
— Шкода їхати, — сказала Олена, притискаючись до мами.
— Нічого, ми ще приїдемо, — пообіцяла Ірина.
Дорога додому здалася коротшою. Діти ділилися враженнями, розглядали зібрані сувеніри, будували плани на наступні канікули.
Потяг прибув до Києва рано ввечері. На вокзалі було людно й гамірно після тихих Карпат. Олег зловив таксі, і за годину родина під’їхала до рідного під’їзду.
Біля дверей стояла Антоніна Федорівна зі сміттєвим пакетом.
— О, повернулися! — усміхнулася сусідка. — Як відпочили?
— Чудово, — відповіла Ірина. — А що, все спокійно було?
— Спокійно? — розсміялася Антоніна Федорівна. — Накричалися тут ваші в четвер. Пів дня під дверима простояли, обурювалися. Потім поїхали ображені.
— А більше не приходили?
— Ні, більше тихо. Тільки вчора ваша свекруха дзвонила в домофон, питала, чи не повернулися ви раніше.
Діти побігли нагору сходами, а батьки переглянулися.
— Ну що, готові до розбірок? — тихо запитала Ірина.
— А чи будуть розбірки? — усміхнувся Олег. — Ми нікого не обманювали, нічого поганого не робили. Просто з’їздили відпочити.
У квартирі пахло пилом і застояним повітрям. Ірина відчинила вікна, а Олег увімкнув чайник. Діти розбіглися по кімнатах, радіючи поверненню додому.
— Тату, а завтра в школу? — запитав Єгор.
— Завтра понеділок, тож так.
— Шкода. Хочеться ще в ліс сходити.
— Ліси й в Києві є. У вихідні з’їздимо до Пущі-Водиці.
Ірина ставила чайник і думала про те, що сталося за цей тиждень. Не тільки відпочинок вдався — змінилося щось важливіше. Олег уперше поставив інтереси власної родини вище за вимоги матері.
Телефон задзвонив о пів на дев’яту. Олег подивився на екран і показав дружині — дзвонила Валентина Степанівна.
— Будеш відповідати?
— Звісно. Ми ж нічого поганого не робили.
— Олегу! Нарешті! Ви вдома?
— Так, мамо. Щойно приїхали.
— Добре. Завтра зранку чекаю вас у гості. Треба серйозно поговорити.
— Мамо, завтра понеділок. Діти в школу, ми на роботу.
— Тоді у вихідні. І щоб Ірина вибачилася за грубість.
— За яку грубість?
— Вона мені телефоном нагрубила! Сказала, що не повертатиметься раніше!
Олег усміхнувся.
— Мамо, Ірина сказала правду. Ми справді не могли повернутися раніше.
— Олегу, ти мене засмучуєш. Я думала, ти розумієш, що родина — це святе.
— Розумію. Саме тому ми й поїхали відпочивати родиною.
Зависла пауза.
— У суботу чекаю всіх на обід. І крапка.
— Мамо, ми подумаємо.
— Що значить подумаємо?!
— Значить, обговоримо й вирішимо.
Олег поклав слухавку. Ірина дивилася на чоловіка із захопленням.
— І давно ти такий сміливий?
— З минулого четверга. Коли зрозумів, що відпустка вдалася не лише завдяки гарним місцям.
— А завдяки чому ще?
— Завдяки тому, що вперше став поруч із тобою, а не між тобою та мамою.
Ірина обійняла чоловіка. За вікном шумів осінній Київ, діти готувалися до сну, а у квартирі пахло свіжозавареним чаєм і змінами на краще.
