Ми, як і належить, впустили першим в будинок кошеня, а потім почалися різні дивні речі. Десь через рік нашого проживання дідусь подарував нам крихітну чорну собачку. Сиджу я в своїй кімнаті, читаю книжку. І тут бачу, як щось темне, кошлате метнулось в ванну

Це було в будинку моїх батьків. У той час, коли я ще жила з ними. Що найдивніше, будинок цей був тільки недавно побудованим, і ніхто не жив там до нас.

Весь район з такими ж будинками навколо був побудований в передмісті, в пустельному місці, і вселялися всі практично одночасно.

Ніяких кладовищ та інших перспективних для містики подробиць в окрузі немає. І до цього ніяких домовиків ні в одному нашому домі ніколи не було, хоча ми змінили в цілому 4 квартири.

Спочатку все було спокійно. Ми, як і належить, впустили першим в будинок кошеня, а потім почалися різні дивні речі. Десь через рік нашого проживання дідусь подарував нам крихітну чорну собачку. Сиджу я в своїй кімнаті, читаю книжку. І тут бачу, як щось темне, кошлате метнулось в ванну.

Я подумала, що це собака, відклала книжку і пішла, забрати Роніка звідти. Заходжу, а там нікого немає, і другий вихід з дому замкнений, і в коридорчику перед дверима теж порожньо.

Здивована, я пішла шукати Роніка і знайшла його в батьківській спальні, мирно і явно давно сплячого на килимку. Цю ж тінь згодом я бачила ще достатню кількість разів і мала багато можливостей переконатися, що це не собака.

Особливо коли собака пробігала слідом за тінню. На кота ця тінь була не схожа абсолютно, ні кольором, ні розміром. До того ж загуляв наш кіт, і з’являвся вдома тільки по великих святах. І ось на вулиці стало зовсім холодно, скоро вже і Новий рік.

Собака мій розміром з рукавицю, хоч і спритний та невеликий, на крісло сам вилізти не міг. Кіт залишився ночувати в будинку. На телефонному високому столику, поруч з кріслом, ми поставили красивий кошик з шоколадними ялинковими іграшками в яскравих блискучих фантиках.

Вранці мама вирішила повісити їх на ялинку. Дивиться, а вони всі погризані, проколоті. Зовсім наш Васька здурів, ночами шоколадні цукерки гризе!

Так ми всі дружно вирішили, переконавшись, що Ронік ну ніяк не міг туди залізти. Тільки ось що дивно, кіт ніколи в майбутньому не цікавився шоколадом, та й не було у нього ніколи звички щось гризти, а собака просто трясся від нетерпіння, варто було комусь тільки взяти цукерку.

А потім я якось прокинулася від відчуття того, що на мене навалили величезну бетонну плиту: ні поворухнутися, ні зітхнути. Такий безпорадний стан, словами не передати, але, на своє щастя, я згадала якусь молитву, почала читати її, весь час, намагаючись смикнути.

Ця тяжкість звалилася з мене, ніби нічого й не було, мені навіть здалося, що її здуло, як легку пушинку. І ось тільки після цього до мене дійшло, що це саме домовик.

Прочитала, як з цієї фігньою боротися, як дружити. Стала сама залишати на блюдечку цукерки. Але що найцікавіше, страху перед цим явищем у мене не було ніколи. Було якесь здивування упереміш з обуренням.

Я навіть навчилася струшувати це з себе і навіть з вечора загрожувати:
– Навіть не смій до мене наближатися!

І подумки виштовхувати все зайве зі своєї спальні. Почитаєш в інтернеті і здається, що таке відбувається часто-густо, але коли це відбувається саме з тобою, все це якось дивно і незрозуміло.

Незадовго до мого переїзду я прокинулася від того, що на мене хтось дивиться. Відкриваю очі і бачу: прямо наді мною в повітрі зависла якась істота, досить симпатична, з посмішкою до вух (хоча чи були у нього вуха, я не розглянула), просто іскриться від радості, і тут же зникло, не дозволивши навіть толком його розглянути.

Якби мені хтось таке розповів – в житті б не повірила, я людина практична, і мені все потрібно поторкати, розглянути, і тут я була просто в великому здивуванні.

Але потім я вирішила: ймовірно, мене чекає щось дуже хороше, не може ж хтось бути настільки щиро радий чимось поганим. Та й вигляд у істоти був зовсім не злий, та до того ж явно жіночого роду.

Що ще раз мене спантеличило: хіба домовики бувають жіночого роду?

Або все-таки це був не він? Але тоді хто ж це? Розміром воно (вона) була десь в півтори долоні, в чомусь синьому, крил не бачила, але якось висіло в повітрі, причому абсолютно нерухомо і зникло якось відразу, як ніби змінилася картинка, я навіть моргнути не встигла.

А незабаром після цього я знайшла дуже симпатичну квартирку, невелику, але з двома затишними балкончиками, з нішами для квітів і зеленим двориком, в дуже хорошому місці, і переїхала. На новому місці нічого подібного до цього дня зі мною не траплялося.

You cannot copy content of this page