– Ми з братом хочемо вступити у спадок…

Коли Сергій познайомився з Іриною, йому виповнилося сорок два роки. За його плечима був один невдалий шлюб, де діти так і не з’явилися.

– Я хочу дитину. Давай одразу поговоримо про це, щоб потім між нами не виникло непорозуміння, – сказав Сергій на п’ятому побаченні з Ірою.

– Що ж… Якщо вийде, то я не проти, – задумливо відповіла вона.

На той момент Ірина була не набагато молодшою ​​за свого залицяльника – їй виповнилося сорок. На відміну від Сергія, у неї за плечима був не один, а цілих два невдалі шлюби та двоє дорослих дітей.

Старша дочка Іри давно жила в іншому місті. Вона вже одружилася і рідко спілкувалася з матір’ю. Син Ірини досі жив із батьком.

Коли під час розлучення постало питання, з ким він залишиться, хлопець, ні секунди не вагаючись, вибрав заможного батька. З матір’ю він спілкувався рідко, в основному на свята, або коли терміново потрібні були гроші.

Дізнавшись, що кохана має двох дорослих дітей, Сергій трохи напружився. Він думав, що Ірина навряд чи захоче повертатися до пелюшок, а значить, їхні стосунки не мають майбутнього. Але жінка переконала залицяльника, що не проти стати багатодітною матір’ю.

Так вони й одружились. А через рік Іра повідомила, що при надії.

– Правда? Це не жарт? – здивувався Сергій, почувши новину.

– Які тут жарти, – засміялася Ірина. – У мене вже почався токсикоз.

– Боже, невже я стану батьком? Я так мріяв про це! Дякую, люба! – вигукнув чоловік.

Сергій був на сьомому небі від щастя. Він давно хотів дітей, і ось диво нарешті сталося.

За дев’ять місяців Ірина подарувала йому доньку. Батьки назвали її Євою. Сергій був чудовим батьком. Він присвячував дитині кожну вільну хвилину.

– Вона така чудова! Доня моя! Кохана! – говорив чоловік, дивлячись на дитину закоханими очима.

– Дивно… – шепотіла Іра у відповідь.

– Що дивного?

– У мене було двоє чоловіків, і жоден із них не був таким приголомшливим батьком. Ось що означає знайти гідного чоловіка.

Сім’я Ірини та Сергія вважалася однією з найщасливіших серед усіх знайомих та родичів.

Після появи доньки багатодітна мати чотири роки сиділа вдома і впритул займалася дівчинкою. На цьому наполіг сам Сергій:

– Я працюватиму, а ти наглядай за будинком і Євою. Думаю, що так буде правильно.

– Ти впевнений, що потягнеш родину у фінансовому плані? – питала Іра.

– Звісно, ​​потягну. Я зроблю все, щоб ви нічого не потребували.

Сергій працював майже без вихідних. Він постійно брав підробітки та відмовлявся від відпусток. Чоловік мріяв, щоб його родина жила не в орендованій квартирі, а у власному будинку.

Побачивши, як чоловік знемагає від роботи, Ірина після чотирьох років декрету вирішила теж влаштуватися кудись.

– Впевнена? – спитав Сергій, коли дружина оголосила про це.

– Так. Якщо хочемо свій будинок, доведеться попрацювати.

Сергій погодився.

Через два роки подружжя накопичило перший внесок на іпотеку. Іра, хоч і вийшла на роботу, але отримувала скромну зарплатню. Нерухомість за містом вони змогли купити лише завдяки старанням Сергія.

Декілька років чоловік працював не покладаючи рук. Крім іпотечних платежів, він вкладав гроші в облаштування будинку, облагороджування ділянки та інші потреби, з якими стикаються усі власники приватного житла.

Ірина теж продовжувала працювати, але приділяла цьому набагато менше часу. Після появи Єви вона багато сил та уваги віддавала вихованню доньки.

І ось через десять років іпотека була повністю погашена.

– Нарешті! Останній платіж! Потрібно це відсвяткувати! – радісно вигукнув Сергій, тримаючи в руках пляшку червоного.

– Стривай, зараз принесу келихи, – відповіла Іра, сяючи від щастя.

Цього вечора вони відчули себе по-справжньому вільними. Нехай їм уже було за п’ятдесят, але саме зараз вони помітили, що життя нарешті налагоджується.

Але за рік сталося нещастя: Ірина тяжко занедужала.

– Прогнози дуже погані. Вашій дружині лишилося недовго. Будьте поряд з нею ці місяці, – сказав лікар, і для Сергія його слова стали найстрашнішими з усіх, що він колись чув.

Лікарі боролися за життя Іри майже рік, але врятувати її не вдалося.

Після похорону Сергій ще довго не міг зрозуміти, як йому тепер жити. Особливо нестерпно ставало, коли Єва обіймала його і питала:

– Тату, як ти думаєш, мамі там не боляче? Їй добре?

– Добре, доню, добре. Тепер у неї нічого не болить… – відповів батько, і очі його наповнювалися сльозами.

Здавалося, гірше за цей біль уже нічого не може бути. Але Сергій помилявся.

Через півтора місяця на його телефон надійшов дзвінок. То був син Ірини, Павло.

– Здрастуйте, Сергію. Ми з сестрою хочемо зустрітися з вами, – сказав він.

– Гаразд, зустрінемося, – відповів чоловік.

Сергій думав, що діти Ірини від попереднього шлюбу хочуть висловити йому співчуття та розпитати про останні дні матері, адже вони так і не приїхали на похорон. Але в розмові він не почув жодного слова співчуття.

Паша з сестрою прийшли в кафе разом. Вони сіли за стіл навпроти Сергія і хвилину мовчали. Потім дочка Ірини дістала теку, відкрила її та стала виймати якісь папери зі словами:

– Ми з братом хочемо вступити у спадок!

– Хм, звичайно, – розгублено кивнув Сергій. – Золоті прикраси Іри всі в одному місці. Ще у неї був невеликий внесок. Давайте все обговоримо спокійно.

– Так, але ми маємо на увазі не лише внесок та прикраси, – сестра лукаво перезирнулась із братом.

– У якому сенсі? – Не зрозумів Сергій.

– Нам належить частка в будинку.

На мить чоловікові здалося, що він не дочув.

– У якому будинку?

– У тому, де ви жили останні десять років.

Сергій здивувався.

– Але ж це наш з Ірою будинок. Ви там навіть жодного разу не були. Та й іпотеку платив лише я.

– Це не має значення, – холодно відповів Паша. – По закону половина будинку належала нашій матері, а після її відходу ми стали спадкоємцями.

Сергій відчув легке запаморочення.

– Зачекайте… Але ж там живу я та моя неповнолітня дочка – ваша сестричка, між іншим!

– Ми це знаємо, – усміхнувся Павло, котрий жодного разу не зустрічався з Євою.

– Це її будинок! Будинок Єви!

– І наш теж! Точніше, його частина, – випалила дочка Ірини й додала: – Давайте без сварок і скандалів розділимо будинок навпіл і підемо кожен своєю дорогою…

Одразу після зустрічі у кафе Сергій зателефонував знайомому юристу. Той пояснив, що закон справді на боці дітей Ірини.

– Розмір часток залежить від того, як було оформлено майно, і чи була у вас шлюбна угода, – сказав він.

– Не було жодної угоди. Ми з Ірою любили одне одного, а її діти навіть не згадували про неї…

Додому чоловік повертався геть розбитим. У голові крутилася одна й та сама думка: «Я будував будинок для сім’ї, а тепер повинен ділити його з людьми, які до нього не мають жодного відношення!»

За кілька днів діти Ірини знову зв’язалися із Сергієм.

– Ми пропонуємо вам викупити наші частки, – сказав Паша.

– Гаразд, я готовий. За скільки?

Коли Павло назвав суму, у чоловіка перехопило подих. Вона була майже вдвічі вища за ринкову вартість.

– Ти збожеволів?! у мене немає таких грошей!

– Добре, тоді ми з сестрою продаватимемо частки іншим людям.

Ці слова пролунали, як загроза. Вночі Сергій не стулив очей. Він дивився на сплячу Єву і думав лише про одне:

– Невже ми втратимо будинок, який стільки років будували з Іриною?

Наступного дня він зустрівся з гарним юристом. Той уважно вивчив документи, поставив кілька запитань, а потім, похитавши головою, сказав:

– Ситуація хоч і неприємна, але цілком вирішувана.

– Як? Як можна з цього вибратися, не втративши дах над головою?! – майже вигукнув Сергій.

– По-перше, діти вашої дружини надто загнули. Так, половина будинку справді належала Ірині. Але ця половина ділиться не лише між Павлом та його сестрою. На неї претендуєте і ви з Євою.

– Добре, але це не скасовує того факту, що вони хочуть продати мені свої частки за надхмарною ціною!

– А ось це вже зовсім дрібниця, – усміхнувся юрист. – Досягнемо ринкової оцінки будинку через суд, і ви зможете викупити їх частини значно дешевше.

Так Сергій і вчинив.

Коли брат із сестрою дізналися про це, їхній настрій різко змінився. У черговій телефонній розмові Павло не стримував люті:

– Та хто ти такий, щоб претендувати на частку нашої матері?! Ти ніхто, і звати тебе ніяк! А ми її діти! Ми маємо право!

Сестра підхопила слова брата, і її голос теж був сповнений ненависті:

– Ти взагалі до нашої родини жодного відношення не маєш! Весь цей час ти користувався тільки тим, що мама про себе не думала, все на тебе витрачала! А тепер ще й ділити щось смієш!

Сергій слухав ці слова, стиснувши зуби, але намагався не піддаватись на провокації. Він знав, що зараз головне – це холоднокровність.

За кілька місяців судів Сергій таки викупив частки дітей Ірини. Сума виявилася не такою величезною, як погрожували спадкоємці, але навіть її не було в запасі. Тож йому довелося взяти кредит.

Коли все закінчилося, сусід, якось зустрівши Сергія біля хвіртки, спитав:

– Прикро, мабуть, було?

– Ну… Можна й так сказати, – відповів чоловік. – Але прикро не тому, що закон захищає дітей-спадкоємців. Тут уже нічого не вдієш. Прикро з іншого приводу…

– З якого ж?

-З того, що брат із сестрою згадали про матір лише тоді, коли мова зайшла про квадратні метри. Поки вона хворіла, вони не мали часу відвідати її. Вони навіть на похорон не з’явилися, а ось до нотаріуса побігли раніше за всіх!

– Ну, так… Справді неприємно, – похитав головою сусід.

Після цієї історії Сергій усвідомив одну просту істину: про спадок треба думати ще за життя! Інакше, замість пам’яті про близьку людину, рідні отримують лише довгі суперечки в судах та взаємні образи, яких вже ніколи не позбутися…

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!