Ми з чоловіком чудово розуміємо, що дочка після розлучення перебуває не в найкращому душевному стані. Це нормально – переживати після такої події. Але це зовсім не привід, щоб псувати життя своїй дитині, а саме цим дочка зараз і займається.
Вона зовсім припинила піклуватися про онучку. І навіть це можна збагнути. Але тоді постає питання, чому дочка не хоче тимчасово віддати дитину нам? Ми б дбали про дівчинку, поки дочка приходить до тями.
Дочка розлучилася пів року тому. Для нас це розлучення стало громом серед ясного неба, ми й не підозрювали, що донька має якісь проблеми в сім’ї.
Виявилося, що нам розповідали далеко не все, у них із чоловіком вже давно почалися сварки, він періодично не ночував вдома, порозумітися у них ніяк не виходило. Лаялися вони, мабуть, якось потай від онуки, бо дитина все одно б десь про це проговорилася, але онука мовчала.
Але як мотузочці не витися, а кінець настане. У результаті зять подав на розлучення, і одразу після цього зібрав речі та пішов до іншої жінки.
Дочку ця звістка дуже підкосила. Хоча я не розумію, що для неї стало шоком. До розлучення в них і так все йшло, вона сама це визнала, навіть про коханку вона зналася. Мені здається, що все сталося закономірно.
Але дочка впала в якийсь дивний стан. Спочатку була затяжна істерика, потім апатія, потім вона почала на всіх поспіль зриватися. Ми з чоловіком якось це переносили, розуміючи, звідки ростуть ноги у цього її стану, але онука поки що занадто маленька, щоб спокійно таке переносити.
Тим більше, що дитина теж мала стрес. Вона не бачила всіх цих батьківських сварок, для неї все трапилося дуже несподівано. Ось учора тато цілує її перед сном, а сьогодні він вже збирає речі та їде до іншої тітки. Таке й дорослим важко вдається прийняти, що говорити про дитину?
До того ж дочка часто зривається на онучку з будь-якого, навіть найменшого приводу. Та ложку під час вечері впустить – дочка вже кричить так, ніби сталося непоправне. Я розумію, у неї нерви, їй потрібно якось прийти до тями та пережити цей момент, але дитина тут до чого? Це ж не вона стала причиною розлучення, не вона до цього довела. Самі з чоловіком не змогли ужитися.
Ми дочці пропонували забрати онуку до себе, так було б найкраще всім. Дитина буде доглянута, сита, уроки з нею вивчимо, а дочка зможе займатися своїми справами, приходити до тями, берегти нерви.
А то внучка зараз ходить до школи, як безпритульна. Коли розчешеться, коли не розчешеться, колготки вже брудні, рюкзак зібраний абияк. Вчителька дзвонила дочці, але та ніяк не відреагувала. Ось мені вчителька і розповіла, коли я за онукою до школи заходила.
Тоді ми вирішили, що треба онучку забирати. Але дочка не хоче її віддавати. Кричить, що від неї й так чоловік пішов, а ми в неї ще й доньку відібрати хочемо.
Мені здається, що дочці непогано б звернутися до лікаря. Її стан викликає у мене побоювання. Ще страшно, що внучка із нею перебуває. Тільки як її вмовити на похід до лікаря? Сама вона йти не хоче.
