Мені часом здається, що будь-які товарно-грошові відносини простіше вести з чужими людьми, ніж із родичами чи знайомими. Сестра мого батька тітка Тамара лише підтвердила мої припущення.
Ми з чоловіком придбали у неї дачу, на якій, за її словами, у неї вже не було сил працювати. Але після продажу вона, нічого нам не сказавши, продовжувала туди навідуватися і збирати фрукти.
Мій чоловік Олег давно говорив про те, що хоче купити дачу. Мовляв, і дітям буде, де повеселитись у теплу пору року, і друзів можна на шашлики покликати, і свої фрукти-овочі – це смачно та корисно.
Ось тільки на ту суму, яку ми з Олегом накопичили, ми не могли собі дозволити купити щось нормальне. Максимум, що нам пропонували, – це напівзруйнований сарай за 200 кілометрів від міста. Загалом, ми протягом року поїздили на всілякі дачні оглядини – і покинули цю справу.
Але якось на сімейному гулянні з’ясувалося, що моя рідна тітка – татова сестра Тамара – якраз збирається виставляти на продаж свою дачну ділянку. За її словами, на території є і сад, і город, і тепличка, і добротна цегляна хата.
До того ж дача знаходилася всього за пів години їзди від міста. Тітка Тамара сказала, що дача дісталася їй у спадок від чоловіка. Він дуже любив поратися з землею і стежив, щоб на його ділянці завжди був порядок.
Але з роками тітці стало важко працювати на дачі поодинці, а сфотографувати та викласти оголошення про продаж в інтернет у неї ніяк руки не доходили. Можливо, ми б дізналися про продаж цієї дачі ще раніше, от тільки з тіткою Тамарою ніхто особливо не спілкувався.
Навіть мій батько її трохи цурався, казав, що вона – жадібна. Можливо, тому він запрошував її лише на Дні народження. Все-таки Тамара – його рідна сестра, як-не-як.
Наступного дня після сімейного свята ми з чоловіком і тіткою поїхали дивитися її дачу. Вона виявилася навіть кращою, ніж я її уявляла. Хороша ділянка в 10 соток, чиста, з невисоким, але все-таки парканом.
На території росли груші, сливи та яблуні, а ще тітка висадила чагарник – смородина з малиною. Щоправда, тепличкою давно ніхто не користувався, але її цілком можна було привести в божеський вигляд і вирощувати там зелень та огірки з помідорами.
Цегляний будиночок, який чоловік тітки збудував своїми руками, гідний окремого компліменту. Мало того, що всередині був і туалет, і вода з електрикою, навіть дах будиночка був у відмінному стані – хоч зараз залишайся тут на тиждень і живи.
Загалом ми порадилися з чоловіком, поговорили з тіткою Тамарою і протягом тижня підписали договір про продаж дачі. Тепер практично кожних вихідних ми з Олегом проводили за містом.
Діти бігали територією і знайомилися з сусідами, а ми зашпаровували дірки в тепличці та наводили лад на ділянці. Здавалося, що наша з чоловіком мрія здійснилася. Минула весна. Літо – настав час відпусток, але ми з Олегом, як на зло, працювали вдвох без вихідних і ніяк не могли вирватися за місто на чисте повітря.
Тільки один раз ми навідалися на дачу. Тоді мені вперше здалося, що там хтось погосподарював до нашого приїзду. Правда, я швидко відкинула ці думки, вирішивши, що все це мої фантазії.
Ми з чоловіком ще звернули увагу на молоду яблуню, де вже дозрівали плоди. Але Олег вирішив, що яблукам слід дати ще тиждень. “Приїдемо сюди наступних вихідних – і обірвемо все дерево”, – сказав чоловік. Я погодилась.
Але коли ми приїхали спеціально за яблуками, на дереві жодного не виявилося. Хтось обірвав усі плоди до одного. Я, звичайно, засмутилася, бо вже знайшла рецепт домашньої пастили. Ну що ж, наступного року зроблю.
У нас парканчик невисокий, ми вирішили, що фрукти обірвали сусідські хлопці. “Що ж, чекатимемо, коли дозріє слива”, – зітхнув Олег. Але на сливу ми теж не встигли. Я поїхала на дачу разом із дітьми автобусом. Чоловік затримувався на роботі, тому не було сенсу їхати за місто посеред ночі.
– Приїдь завтра, як виспишся, – сказала я Олегу.
– А ми з дітьми сливу самі зірвемо. Так і вчинили. Я з хлопцями заночувала на дачі, а чоловік залишився вдома. Вранці я прокинулася від того, що рипнули дверцята паркану.
Я подивилася на годинник: було лише восьма ранку. Я здивувалась, що Олег приїхав так рано, але, визирнувши у вікно, не побачила нашої машини. Зате я одразу помітила фігуру тітки Тамари біля сливи.
Вона дбайливо розстелила на землі велику ковдру і почала трусити дерево. Не довго думаючи, я вийшла з будиночка і мовчки дивилася на родичку. Побачивши мене, вона спочатку зніяковіла, а потім, як ні в чому не бувало, продовжила спустошувати сливу.
– Добрий ранок, тьотю Тамара! Мабуть, ви й нашу яблуню обірвали? – запитала я.
– Привіт! Ну, я бачу, що ви фрукти не збираєте, а мені шкода, що вони зіпсуються, – сказала тітка.
– А Вас не бентежить, що Ви на чужій дачі господарюєте? – запитала я.
– Ну, яка ж вона чужа… – незрозуміло сказала тітка.
– Так, чужа, вона вам більше не належить. Так що забирайте свою ковдру, а сливу, будьте ласкаві, залиште нам, – твердо – сказала я.
У мене було величезне бажання вигнати родичку в шию. Але я не стала цього робити, хоча і вислухала від тітки багато невтішних слів на свою адресу. Після того як вона пішла я зателефонувала чоловікові та попросила його привезти нові замки для дому та паркана. Я більше не збираюся виловлювати родичку на своїй дачі.
Найдивовижніше, що тітка Тамара того дня приїжджала до мого батька і поскаржилася на те, що він виховав жадібну дочку. А те, що вона без попиту збирає врожай на чужій дачі – це, мабуть, ознака гарного виховання?
