Фраза «Я з тобою розлучуся!» — у нашій молодій сім’ї спочатку звучала як щось страшне, як крайність, як загроза. А потім стала буденністю. Напевно, багато кому нагадує історію про хлопчика і вовків?
Юнак створював помилкову тривогу, а коли реально прийшли вовки, на допомогу до нього ніхто не кинувся! Отож і воно! Зі словами про розлучення у шлюбі, на жаль, відбувається те саме, і рано чи пізно вони перестають сприйматися серйозно.
Перший раз я з гаряча вигукнула чоловікові про розлучення, коли була в положенні на ранньому терміні. А все через якусь дрібну сварку типу «Ти не помив за тобою тарілку та ложку!» Але тоді в мене хоча б було виправдання: гормони.
Чоловік одразу ж кинувся вибачатися і заспокоювати, а я, отримавши моральне задоволення, зжалилася і вибачила його. Тепер ми справді на межі розлучення, і наші сварки переросли у далеко не безневинні.
В основному вони виникали на побутовому ґрунті, а ще завдяки абсолютному непорозумінню, розбіжності та повної протилежності поглядів на все. І ось після чергового скандалу я зібрала деякі речі, та й поїхала з однорічною донькою до подруги.
А що він? А він змінив замки, й зібрав мої манатки, що залишилися… Повернувшись через два тижні, я «поцілувала» двері, та почула, що «притулку у мене більше немає». Я, не гаючи часу, вирушила шукати квартиру для оренди.
Посварилися ми через дурниці, нормальний побутовий конфлікт, але наговорили один одному стільки гидот, що й уявити складно подальше спільне життя. А зміна замку стала останньою краплею. Зараз ми з донькою живемо на орендованій квартирі.
Я все ніяк не можу наважитися віднести документи на розлучення, і спостерігаю в соціальних мережах як мій, поки все ще чоловік, віртуально розважається з нашими спільними подругами. Вітає їх зі святами, днями народження, та дарує віртуальні букети.
А я в цей час збираю гроші по всіх гаманцях і кишенях, щоб вистачило оплатити комуналку! Ми разом були чотири роки, два з них одружені. Нині дитині півтора. Останні пів року із чоловіком ми взагалі жили, як сусіди.
Він йшов о восьмій ранку на роботу, поки ми спали, і повертався вночі, коли, знову ж таки, всі вже сплять! Ні тобі спільних вечорів, ні прогулянок, ні свят, ні вихідних. Кому потрібна така родина? З усіх боків тільки чую, що треба зберігати сім’ю. Тільки кому треба? Що зберігати? Для чого?
Так у малюка хоча б буде шанс бачити радісного батька раз на тиждень, при цьому не чути гучних скандалів батьків, і не відчувати себе зайвим на їхньому «святі життя». Я навіть не зовсім розібралася, що відчуваю: сум, чи може радість та полегшення.
Поки не зрозуміло до кінця, мені потрібен час. Можливо, саме час надасть шанс спробувати ще раз, почати заново, або поставити жирну крапку в наших відносинах, і розірвати шлюб? Як вчинити?
