Ми з чоловіком наче чужі люди. Йому байдуже чи разом ми, чи ні

Річ у тому, що у нас із чоловіком більше нічого спільного немає. Ми цілими днями можемо мовчати, не розмовляти. І це дуже нудно. Ми розмовляли на цю тему, він каже, що при мені розкритися не може, свої почуття показати мені.  І ми розуміємо, що так і продовжуватиметься. Він до моїх родичів у гості не ходить, я до його родичів. Розуміємо, що це замкнене коло.

Про розлучення говорили. Каже, що йому байдуже, і якщо я хочу, можу подати на розлучення. А я боюсь. У мене до нього є почуття. Але ми далі не розвиваємось. Я відчуваю, що начебто треба це все припинити. Але й за сина боюся теж. Він хоче, щоб ми залишились разом. Я відчуваю, що ми не підходимо один до одного. Є ще недовіра між нами.

Він мене не б’є, шкідливих звичок не має. Начебто сімейку ми збудували. Дах над головою є, я нещодавно отримала диплом. І він, і я хотіли б другу дитину. Тільки обидва боїмося, що з народженням другого ситуація ще більше погіршиться. У нас 3 квартири, набуті у шлюбі. І якщо бути чесною, то набував він їх сам. Він каже: «при розлученні, квартири залишаються мені, а ти йди, квартиру винаймай із сином».

Але квартира потрібна не мені, а синові, щоб у нього був дах над головою. Чоловік каже, син житиме зі мною чи з ним, як захоче сам. Так якщо він раптом одружується, хто знає, яка у нього буде дружина, або не дай боже, його не стане, ми з сином залишиться на вулиці.

У мене є батьки, які б допомогли, але, як батько він повинен, напевно, своєму синові надати житло. Але ось не це мене лякає, а те, що якщо подам на розлучення, я розіб’ю родину, яку ми будували, хай і не ідеальну. А потім як розлучення вплине на сина, і раптом вийду заміж через рік чи два. Так не хочу, щоб вітчим ображав сина. Я позбавлю сина батька та сім’ї, виходить! Там, де є в нього і мати, і батько.

Я в безвиході. Не знаю, навіщо пишу сюди. Можливо, просто виговоритись.