Зовсім нема кому відкрити душу, щиро вислуховують лише незнайомки

З дитинства я був слабкою дитиною. З хлопчиками доводилося бути агресивним, щоб не задирали, а з дівчатками нічого вдіяти не міг, навіть образити у відповідь. Цей страх залишився зі мною назавжди.

У 17 років закохався в однокласницю (до цього подобалися й інші, тож різницю я зрозумів вже тоді). Тоді наївно вірив у долю, і не здався після першої відмови. Дарував квіти, подарунки, кликав на побачення. Але мене переслідував провал за провалом. Потім я припинив.

Озлоблений на життя і самотній я, втративши страх смерті, лазив по дахах та водонапірних вежах, загалом, жив екстремальним життям. Батька в мене немає, мати слабко цікавилася мною і ніколи не виявляла почуттів. Тому я не відчував себе потрібним, хоч десь.

Згодом став розсудливим, у 28 років зустрів жінку, з якою пов’язав свою долю. Звичайно, не все гладко, але загалом на життя не скаржусь. Ось тільки з дитинства мені нема з ким поділиться всім, що на душі. Навколо стільки людей, а відкритися нема кому.

Звичайно, є і багато інших проблем, якими не поділитися. У підсумку стрес накопичується, це призводить до сварок та зривів. Але навіть своїй половинці ти не все можеш розповісти. З колегами по роботі можна випити та «обговорити інших колег». З родичами поскаржитися на проблеми у сім’ї. Але повністю відкритися, практично нема кому.

Я вже не дитина, 41 рік – це вже немалий вік. Але що я зрозумів точно, неможливо тримати все в собі постійно. Зрозуміло, є фахівці, але йти до психотерапевта далеко не кожен зважиться, і, мабуть, марно.

Поки що найкращий варіант — це доступні дівчата. Чому рандомна «тигриця з татуюванням дракона» готова вислухати тебе і відкритися, поділившись чимось своїм, а найближчих тобі людей немає? Для мене це загадка. Мені дружина каже: “Не розумію, чому ти хочеш висловитися?”. А сама на будь-які мої проблеми та спроби поговорити реагує так, наче я її змушую мене слухати.

Ось так і виходить, що відкритися нема кому. І як тут вдіяти?