– А ти що, Надюшо, зі своїм розлучилася, чи що? – спитала мене продавчиня. – Тіпун тобі на язик! З чого б це? – у мене серце тьохнуло. – А чого він тоді з твоєю сестрою живе? З Любкою? – З Любкою? Андрій? – я мало свідомість там не втратила

– Ти глянь на нього! Надіє, невже це твій рівень? За тобою ж у школі такі хлопчаки бігали. І Микола Шевченко, і Олег Линник. А цей… сухар. Ну чим він тебе підкупив? Чим?

– Тітко Таю, а чим він поганий? Працює, гроші до хати приносить, в чарку не заглядає. Димить, правда…

– Ну ось! Димить! А це що таке, на твою думку? Захворіє до п’ятдесяти років якоюсь легеневою хворобою, а ти його вози потім лікарнями! Тобі це треба?

– Такого ти життя собі потім хочеш? А ти, поки молода, могла б собі когось цікавіше знайти. Поки дитинку йому не народ ила, бо потім складніше буде розходитися.

Тітка рідна прилипла до мене, як банний лист. А ми з моїм Андрієм і справді були не зовсім простою парою, це я визнавала. Я – висока, струнка, волосся до пояса, завжди була обдарована чоловічою увагою.

Андрій – він старший за мене років на десять, жилястий, небагатослівний. Так вийшло, що він мене одного разу підвіз своєю машиною, коли я йшла від зупинки додому під дощем.

Я тоді й закохалася у нього. Він мені здався таким дорослим, серйозним, надійним. У той час мої однолітки ще за клубом чубилися через дівчат, а Андрій уже на птахофабрику їздив на заробітки.

І ось потім у нас із ним щось там закрутилося, завертілося, сама не помітила, як у РАЦСі з ним опинилася. Пишного весілля не було.

Просто посиділи у вузькому сімейному колі. Вже тоді тітка Тая мені щось вимовляла про Андрія. Але я тоді щаслива була, як не знаю хто, нікого не слухала, пурхала метеликом.

І ось тепер тітка знову завела свою шарманку, та ще й із потрійною силою.

– Тітко Таю, я все розумію, – відповіла я їй. – Ви дбаєте про мене. Дякую вам. Але подивіться довкола, об’єктивно. У нас у селищі хіба багато кандидатів?

– Он, ваша Люба досі в дівках ходить. І не тому, що погана, а тому, що вибирати нема з кого! А були б хлопці нормальні, хіба пропустили б таку красу?

– Любка? Так Любка все робить, як я кажу, – тітка Тая гордо випинала груди. – Їй знаєш, скільки хлопців заміж пропонували. А я їй одразу сказала: не поспішай.

– Знайдеш ти свого мужика, найкращого, не те, що деякі. Та що ти на нашому селищі зациклилася? Чи мало людей в окрузі? Є ще міські. Райцентр близько, там же мужиків – хоч греблю гати!

– Ні, тітко Тая. За міського я не вийшла б, – відрізала я. – Й сама в місто не поїду, не моє це. А йому тут нічого робити. Яка користь від міського в селі?

– Ех, Надько, недолуга ти. Молода. І твоя мати не вчить тебе життя.

– Чого я недолуга?

– А того, що твій чоловік бачить, що тебе добився і зовсім напружуватись перестав. Ти ж від нього нічого не вимагаєш. Ось і розслабився. Не можна так!

– А що я маю від нього вимагати?

– Ну, не знаю… Машину попроси. Нову.

– Машину? Так вони зараз коштують скільки!

– Ото хай і думає! Нехай голову вмикає! Хай покрутиться, знайде де грошей взяти. А то так все життя і буде за своїми півнями клітки вичищати!

– Не знаю. На мене, так головне – при справі. В чарку не заглядає…

– Та що ти заторочила! Не заглядає! Не заглядає! Я їй говорю, що він її не цінує зовсім, а вона про своє. Та ну тебе! Слухати більше не хочу!

Образилася тітка Тая. Надулася, як індик, і не розмовляла зі мною деякий час. Але я так довго не можу. Не люблю, коли на мене ображаються. Тим паче тітка рідна.

Ми ж із нею душа в душу завжди. Я, бувало, з мамою чимось не поділюся, а тітці Таї скажу. Як подружка вона мені була. А подружка поганого не порадить, думала тоді. Наївна.
***
Ну ось і послухалася я тітчиної поради. Не тому, звичайно, що іншого чоловіка знайти треба, а тому, що підштовхнути мого Андрія треба. Зрештою, я ж молода, вродлива, мені хотілося жити краще, ніж просто від зарплати до зарплати.

– Ну, чого ти, Надю? – обурювався Андрій, коли я за вечерею заговорила з ним про зміну роботи. – У мене там і начальник добрий, людина тямуща. І додому корми приношу для наших курочок. Хіба ж погано живемо?

– Живемо, може, й непогано, Андрійку. Та можемо й краще! Ну, що тобі цей пташник дасть? Ні кар’єри, ні перспективи, все одне й те саме день у день. Он, мужики у фермера Петренка вдвічі більше отримують, а якщо бригадиром поставить, то там усі три будуть!

– Ой, не подобається мені там колектив. І сам цей фермер… Петренко… Його ж усе село не любить.

– А тобі що? Головне, щоб гроші платив. А на плітки нічого увагу звертати.

– Та й бригадири там усі з гнильцем. Не зможу там працювати, Надю.

– Та боїшся ти, Андрійку! Так і скажи! – не витримала я, і слова тітки Таї, немов отруйні змії, почали вириватися назовні.

– Я? З чого це?

– Не знаю, з чого! Заміж виходила, думала, ти в мене старший, серйозніший. А тепер дивлюся, і не думала, що ти такий… нерішучий. Начебто боїшся чогось. Чого ти боїшся, Андрію?

– Ну, не знаю. Думаєш, варто до фермера спробувати?

– Звісно, ​​варто! Нормально заживемо! Машину купимо.

– Так, у нас є начебто.

– Мені купимо! Здам на права, буду в місто їздити. Краса!

Не просто далося Андрієві це рішення. Директор пташника намагався його відмовити, вмовляв залишитись, зарплату підвищити обіцяв. На цілих три тисячі.

– Та що ці три тисячі зараз? – махнула я рукою, коли Андрій розповів мені. – Це ж дріб’язок. Пиши, говорю, на звільнення!

Він написав. Розрахували його з пташника. Влаштувався він до фермера, як я й хотіла. З мужиками його відправили на сіножатку. Виїжджав о п’ятій ранку, приїжджав затемна.

А потім я запах від нього відчула. Приймати на груди став із мужиками після роботи. Я мовчала. Ну, думаю, новий колектив, вливається. Притирається. Чоловіки ж, їм без цього ніяк.

А потім приносить зарплатню. Я перерахувала.

– І все?! – подивилась на нього здивовано. – Ти з пташника більше приносив!

– Та бригадир, зараза, оштрафував мене, – Андрій витріщив очі, присів на табурет.

– За що?

– Докопується до кожної дрібниці, Надю. Вже не знаю, як бути.

– Ти ж мужик, придумай щось, – слова тітки знову крутилися на язиці.

Далі було лише гірше. Іноді він приходив з роботи, ледве тримаючись на ногах. Вимовляв мені, що бригадир взагалі проходу не дає, пригнічує його при всіх.

– Хлебтати менше треба!! – Кричала я. – Як можна працювати, якщо ти щовечора ледве язиком ворочаєш?

– То ми не на роботі бенкетуємо, а після. Стрес знімаємо. Важко там.

Наступна зарплата була ще меншою. Мій терпець закінчувався. Ми почали сваритися щодня. Одного разу зчинила скандал, коли він майже на чотирьох приповз.

Багато йому неприємних речей вимовила, всі слова, що мені тітка моя в голову тоді вклала, все я йому виплеснула.

Тут мені вже прилетіло – три дні в сонцезахисних окулярах ходила, щоб синець під оком приховати. А йому, мабуть, соромно стало. Вранці сумку зібрав та й з’їхав.

Думала, перебіситься, повернеться. Все йому пробачу, аби тільки прийшов. Адже я теж свою провину відчувала, розуміла, що перегнула ціпок. А він все не йде, та не йде. На дзвінки та повідомлення не відповідає. Телефон вимкнено.

А потім я в магазині Зінку зустріла, місцеву пліткарку. Вона стояла біля прилавка, а сама очима так і свердлила мене.

– А ти що, Надюшо, зі своїм розлучилася, чи що? – спитала вона мене прямо.

– Тіпун тобі на язик! З чого б це? – у мене серце тьохнуло.

– А чого він тоді з твоєю сестрою живе? З Любкою?

– З Любкою? Андрій? – я мало свідомість там не втратила. У голові весь ланцюжок склався. Вся розмова з тіткою Таєю, як вона мене проти Андрія налаштовувала, як намовляла мене вимагати більшого.

А тепер її Любка мого чоловіка приголубила, коли я його, можна сказати, сама виштовхала з дому. Як це розуміти?

Пішла я до Любки. Побалакати хотіла. І з нею, і зі своїм чоловіком. Навіть на поріг не пустили. Двері відчинила Любка, нахабна, самовдоволена, а за нею Андрій маячив. Сказав, що розлучатися зі мною буде. Втомився, каже, від постійних претензій. Так і пішла ні з чим.

Пізніше вже від знайомих дізналася, що повернувся Андрій на пташник. Директор одразу його назад прийняв.

Тут же й з хмелем Андрій зав’язав, наче й не починав ніколи. Пізніше дізналася, що в положенні від нього сестричка моя двоюрідна, Любка. Ось такі справи…

А я що? А я тепер над другою порадою тітки працюю. Чоловіка шукаю собі за статусом. Поки що не знайшла. Але надію не втрачаю.

Я дівчина видна, висока. Мене обов’язково хтось помітить. Адже тітка Тая завжди казала, що я гідна кращого…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!