Ми з чоловіком прожили вісім років. Всяке бувало у нашому житті. Але сварилися ми рідко. А сьогодні я випадково дізналася, що усі вісім років Денис мене обманював.
Ми з чоловіком жили дуже бідно, грошей мало вистачало від зарплати до зарплати. Майже все зароблене витрачали на їжу. Син підростає йому вітаміни потрібні, та й чоловік любить смачно поїсти.
Денис працював водієм вантажної машини «на господаря», заробляв менше за мене. Говорив, що зовсім мало замовлень.
Чоловік часто проводив час удома, уткнувшись у ноутбук. Мені пояснював, що шукає собі іншу роботу, не займався сином. Та й удома нічого не робив. А я розривалася між домом та роботою. Мені було непросто звикнути до такого життя, адже змалку я жила в забезпеченій сім’ї. Поки батьки були живі, вони мені завжди допомагали.
Після їхньої смерті мені у спадок дістався невеликий магазин. Але його одразу довелося продати. Денис потрапив в аварію на вантажівці, і, щоб покрити збитки, знадобилася дуже велика сума.
Мама Дениса жила поруч, але на її допомогу ми не розраховували. Хіба іноді онука на вихідні забере. Я його завжди сама відводила та забирала від бабусі.
Коли я вкотре прийшла за сином, свекруха говорила телефоном. Вона настільки була захоплена розмовою, що мене не помітила.
– У Дениса все чудово. Займається перевезеннями. Нещодавно купив четверту машину. Якщо так і далі піде, за пів року ще одну купить.
Я слухала і не вірила своїм вухам. У мого Дениса чотири машини? Він навіть шоколадку синові не може купити – у нього вічно немає грошей. Я все ще сподівалася, що йдеться не про мого Дениса, але голос у трубці щось запитав і свекруха сказала:
– Невістка? Ні, що ти, вона нічого не підозрює. Та вона така недалека, продала свій магазин, аби Денису допомогти. Усі гроші йому віддала. І навіть не подумала перевіряти. А він не потрапляв у жодну аварію. Просто не хотів, щоб дружина займалася бізнесом. Синові потрібна дружина, а не бізнеследі. Ксюша смачно готує і загалом хороша господиня. Денису зручно з нею.
Я розумію, що підслуховувати погано, але інформація мене настільки приголомшила, що я не могла зрушити з місця, а свекруха продовжувала діалог:
– Ой, та як вона може дізнатися? Денис гроші у мене зберігає. Та ні, не піде. Кому вона потрібна з дитиною?
Я вирішила, що настав час відгукнутися. Мені хотілося якнайшвидше забрати сина і піти звідси. Свекруха зрозуміла, що я могла почути щось зайве і почала викручуватися:
– Ми із подругою колегу по роботі обговорювали. У неї син із дружиною не ладнає.
Я відповіла, що це мені не цікаво, у мене болить голова і хочу швидше піти прилягти. Поки ми з сином йшли додому, я думала: навіщо йому такий тато, а мені чоловік? Згадала, як дитина на прогулянці зголодніла і просила купити булочку і сік, а Денис відповів йому:
– Вдома поїси. Я й так сьогодні двісті гривень на тебе витратив.
Так це можна зрозуміти, якби це сказав найманий робітник, який отримує копійки. Але якщо в тебе чотири машини, які приносять дохід, як можна відмовитися погодувати зголоднілу дитину? Свого сина?
І ця людина хотіла ще одну дитину. Для чого? Напевно, щоб «зручна» дружина нікуди не поділася. Поки ми дійшли додому, я твердо вирішила, що подаватиму на розлучення. Мені не потрібен чоловік, який стільки років обманює мене, чоловік, якому шкода купити булочку для голодного сина.
Вдома я почала збирати речі. Добре, що Денису тоді не вдалося вмовити мене разом із магазином продати батьківську хату. Нам із сином буде де жити. Удвох нам буде краще.
Мені не доведеться витрачати гроші на делікатеси для чоловіка, моєї зарплати вистачить на нас двох із сином. І я твердо вирішила подати на аліменти. Нехай скупий тато допомагає дитині.
Я сподівалася встигнути піти до приходу Дениса. Щоб уникнути сварок та пояснень. Але він повернувся раніше.
– А що у нас на вечерю? – З порога сказав Денис. – День був важкий, я страшенно зголоднів.
– А які продукти ти купив, з того й буде вечеря, – відповіла я.
– Але ж ти знаєш, я зараз на мілині.
– А що твої 4 вантажівки зовсім доходу не приносять?
Денис відкривав і закривав рота, але не промовив ні слова. Я настільки розчарувалася у своєму чоловікові, що мені скоріше хотілося покинути цей будинок і зробити крок у нове життя.
– Я готова тобі пробачити, що ти обманював мене всі ці роки. Але я не зможу пробачити, що у нашого сина не було таких іграшок, як у його однолітків, що солодощі та морозиво дитина їла тільки на свята. А ти в цей час збирав гроші. Навіщо тобі гроші, якщо твоя дитина живе практично у злиднях? Ми уходимо від тебе, я подаю на розлучення.
– Стривай, не йди, я все поясню. Я хотів якнайкраще.
– Для кого краще? – обурилася я.
– Я сподівався створити автоколонну та передати її синові. А якби тобі сказав, ти всі гроші розтратила б.
– У тебе буде можливість передати синові автоколону. Але я тобі не зможу більше довіряти та жити з тобою вже не зможу.
Нам довго доведеться з сином упорядковувати будинок, який кілька років стояв порожнім. Але я рада, що дізналася правду про Дениса і впевнена, що ухвалила правильне рішення.
