Ми з чоловіком все життя жили душа в душу. Але кілька місяців тому його не стало (онкологія, яку не виявили вчасно), і з того часу моє життя перетворилося на справжнє пекло.
У чоловіка з родичів були лише мати та молодша сестра. І обидві вони на дух мене не переносили з першого дня знайомства. Не знаю, чим я їм не догодила, адже я справді робила все, щоб їм сподобатися. Зі шкіри лізла, аби його мати схвалила наш шлюб.
Але свекруха дивилася на мене так, ніби я підступна змія, яка обманом одружила її сина. Не відразу, але я все ж таки усвідомила, що ніколи не зможу заслужити її повагу, не кажучи вже про кохання, так що я залишила безглузді спроби.
На той момент ми проживали у квартирі, яка дісталася моєму чоловікові у спадок від батька. Його батьки розлучилися, коли йому було десять років, але батько завжди підтримував з ним зв’язок і залишив у спадок двокімнатну квартиру в хорошому районі. Його матері з незаміжньою сестрою жити було ніде, тож вони приспівуючи жили разом із моїм чоловіком, доти, доки не з’явилася я і не зіпсувала їм усю малину.
Чоловік працював на повну зміну, так що додому приходив лише пізно ввечері, годині о восьмій, а то й пізніше. Його мати користувалася його відсутністю і відривалася на мені на повну: лаяла за те, що я нібито погана господиня, і готую я жахливо, і бардак у мене вдома. І все в такому дусі.
Я на її нападки намагалася не відповідати, щоби не доводити до скандалу. І чоловікові нічого не казала. Не хотіла засмучувати його. Та й що він міг зробити зі своєю матір’ю та сестрою? Не на вулицю ж їх виганяти.
Сестра чоловіка теж відзначалася не раз: зникала десь цілодобово, а потім поверталася додому як чого не сталося. На мої розпитування та спроби нормально поговорити вона лише грубо відповідала, що я їй не мати та не мені її вчити. Ні чоловік, ні свекруха ніби не помічали того, що вона дивно поводиться.
Я вже почала думати, що це зі мною щось не так, коли тільки мене напружує постійний запах спиртного і диму від 15-річної дівчинки. Але вона має рацію, адже я їй реально ніхто. Тож я припинила звертати увагу на це.
По дому вони обидві, природно, нічого не робили, і тільки коли чоловік приходив додому, починали вдавати із себе святих. Кілька разів я все ж таки не витримувала і зривалася на чоловіка, але він лише заспокоював мене, кажучи, що я перебільшую, і мені треба навчитися жити у світі з його рідними.
Чесно кажучи, згадуючи про це, я не розумію, навіщо все це терпіла. Мабуть, через чоловіка. Все ж таки за винятком його родини, у нас все було нормально.
А потім він захворів. Почав швидше втомлюватися. Погано їв. На мої прохання сходити до лікаря відмахувався, кажучи, що просто втомився на роботі та лікарі взагалі не скажуть йому того, що він не знає сам. Я знаю, що мені потрібно було наполягти, змусити його звернутися до лікаря, але я на той момент і сама почувала себе не найкращим чином.
Потім дізналася, що чекаю дитину. А чоловік дізнався, що має онкологію. Неоперабельна пухлина мозку. За кілька місяців він буквально згас. До народження доньки він не дожив, хоч і був упевнений, що зможе впоратися з цим недугом. Заповіт написати не встигли, все швидко закрутилося. А я теж гарна, не подумала навіть про себе та дитину. Зараз розумію, що варто було б.
Втрата чоловіка страшенно підкосила мене. У мене навіть було кілька загроз викидня, але я все ж таки дивом доносила здорову дівчинку. Я дуже сподівалася, що ми зможемо жити далі, що його рідня нарешті вгамується. Але куди там.
Свекруха із сестрою ніби з ланцюга зірвалися. Вони стали принижувати мене, заявляли, що я ніхто і не маю права жити з ними у квартирі мого чоловіка.
Внучку свекруха не визнала: плювалася отрутою, кажучи, що я нагуляла її на боці, що вона взагалі не схожа на її синочка. Щодня вона гнобила мене, звинувачувала в тому, що я довела чоловіка до невиліковної хвороби, що мені було начхати на його здоров’я.
Поки він був живий, я терпіла, щоб не зачепити його і не змушувати робити вибір між мною та його родичками. Але мій терпець урвався: насамперед мені потрібно було розібратися з питанням майна. Я не збиралася й надалі терпіти цих гадюк, тож я попросила свого брата-юриста знайти мені хорошого адвоката.
Ми з чоловіком жили в офіційному шлюбі, тож і я, і моя донька мали повне право претендувати на цю квартиру, бо є спадкоємцями першої черги.
На жаль, свекруха теж належала до цієї категорії. Вона планувала вижити мене зі свого будинку та змусити добровільно відмовитися від спадщини. Але вона цього не дочекається. Я збираюся отримати те, що належить мені та моїй дитині за законом. І більше ніколи не терпітиму чуже погане ставлення лише через страх, що виглядатиму стервом в очах інших.
