– Яке ще музичне училище? – Мати жбурнула на стіл буклет, який Аня принесла зі школи. – Нізащо. Навіть не думай.
Аня стояла біля дверей кухні, притискаючи рюкзак до грудей. У горлі застрягла грудка, і вона ніяк не могла її проковтнути.
– Мамо, але ж я хочу…
– Хоче вона, – передражнила мати. – Багато ти розумієш. Ти на бухгалтера вчитися підеш. Престижна професія, стабільна. Завжди при грошах будеш.
Батько сидів за столом і не втручався, але Аня знала – мовчання, означало згоду з матір’ю. Завжди.
– Тату, – вона повернулася до нього, ще сподіваючись на щось. – Тату, ну скажи їй. Ти ж сам казав, що у мене талант.
Батько підняв очі, глянув на дружину, потім знову уткнувся у тарілку.
– Мати справу каже, Ань. Музика – це не професія. Це так, пустощі.
Сльози ринули самі, гарячі та злі. Ганна витерла щоки рукавом шкільної форми, розмазуючи їх по обличчю.
– Ось, знову вона ревтиме, – мати підібгала губи. – Подивися на Лєнку, на сестру свою двоюрідну. Бухгалтер, між іншим. І що?
– Квартира он своя, чоловік нормальний, живуть, як люди. А ти що, гірше за неї? Хочеш все життя по під’їздах на гітарі бриньчати?
Олена. Завжди Олена. Дочка тітки Тані, мамина улюблена племінниця та вічний приклад для наслідування. Олена те, Олена це. Олена у двадцять п’ять уже одружена, а ти, Аня, навіть посуд нормально помити не можеш.
– Я не хочу, як Олена, – прошепотіла Ганна. – Я хочу займатися музикою.
– Досить, – батько відсунув тарілку і підвівся з-за столу. – Вирішено. Вступаєш на економічний, і крапка. Ми з матір’ю поганого не порадимо.
Ганна дивилася на них обох – на матір з її вічно незадоволеним обличчям, на батька, який уже виходив із кухні, вважаючи розмову закінченою.
Вони стояли єдиним фрон том, і проти нього вона не мала жодного шансу. У неї немає ні грошей, ні права голосу. Тільки мрія, яку щойно розтоптали об кухонний лінолеум разом із кольоровим буклетом.
Вона кивнула головою. Мовчки зібрала з підлоги буклет, розправила пом’яті сторінки й викинула у відро для сміття.
…П’ять років університету злилися в одну сіру пляму. Аня ходила на лекції, зубрила бухоблік, здавала сесії. Жодного предмета вона не розуміла по-справжньому, жоден не викликав навіть іскри інтересу.
Дебет, кредит, оборотно-сальдові відомості – все це сипалося в голову вантажем і там залишалося, придавлюючи до землі.
На випускному мати сяяла так, ніби то вона отримала диплом. Фотографувала Аню на тлі університетських колон, дзвонила тітці Тані, хвалилася.
– А робота вже є? – спитала тітка, і мати переможно посміхнулася.
– Домовилися вже. У хорошу фірму беруть. Ось побачиш, наша Анька ще всіх випередить.
Наша Анька. Наче річ якась, проєкт сімейний.
Перший робочий день виявився саме таким, яким Ганна його собі уявляла. Вузький кабінет без вікон, монітор, стос документів, запах дешевої розчинної кави. Колеги – дві жінки за сорок – обговорювали знижки у супермаркеті та чиєсь розлучення.
Аня просиділа вісім годин, дивлячись у таблиці. Цифри розпливалися перед очима, зливалися в безглузду кашу. Надвечір боліла голова і дуже хотілося плакати.
Першу зарплату отримала двадцять восьмого. Аня подивилася на суму в телефоні, перерахувала в голові. Досить.
Якщо винайняти кімнату на околиці, якщо заощаджувати на їжі, якщо не купувати нічого зайвого – вистачить.
Увечері вона мовчки зібрала речі у стару валізу. Мати зайшла до кімнати, коли Аня застібала блискавку.
– Це що таке?
– Я з’їжджаю.
Декілька секунд мати просто дивилася на неї, не розуміючи. Потім її обличчя почало змінюватись, наливатися фарбою.
– Куди з’їжджаєш? Ти що, зовсім збожеволіла?
– Ні, – Ганна підняла валізу. – Я так вирішила.
– А квартира? А машина? – мати схопилася за одвірок, ніби її хитнуло. – Ми ж із батьком усе розпланували!
– Ти назбираєш на перший внесок, візьмеш іпотеку, потім заміж вийдеш нормально.
– Це ви розпланували! – Аня обійшла її, вийшла в коридор. – Але це моє життя. Не ваша.
Батько вирішив втрутитися.
– Анько, не викаблучуйся. Куди ти підеш?
– Кудись.
Ганна відчинила вхідні двері. Вона зробила крок через поріг, і двері за її спиною зачинилися самі – від протягу.
Валіза била по ногах, поки вона спускалася сходами. Десь унизу гавкав собака, на п’ятому поверсі голосно грала музика. Звичайний вечір звичайного будинку.
Аня вийшла у двір, вдихнула на повні груди повітря і пішла до автобусної зупинки. У кишені лежала зарплата, у валізі – речі, а попереду – зовсім порожнє, непередбачуване і лише її власне життя.
…Перші місяці телефон розривався від дзвінків. Мати писала довгі повідомлення, в яких погрози чергувалися з благаннями. Батько дзвонив вечорами, коли Аня поверталася з роботи до своєї крихітної орендованої кімнати.
– Повернися додому, – казав він. – Досить. Ми ж родина.
Аня слухала його хрипкий голос у слухавці й хитала головою, хоча він не міг цього бачити.
– Ні, тату. Я не повернуся.
– Тоді ти нам більше не дочка, – викарбувала мати, вирвавши у батька телефон. – Чуєш? Забудь дорогу додому! Немає в нас дочки!
Зв’язок обірвався. Ганна подивилася на екран, поклала телефон на підвіконня і довго сиділа в темряві, дивлячись на вогні чужого району, що мерехтіли за вікном. Ні сліз, ні болю. Тільки дивна, дзвінка порожнеча десь під ребрами, яка згодом затяглася сама собою.
…Десять років пролетіли швидко. Аня змінила три орендовані квартири, п’ять робіт, пройшла через безсонні ночі над нотами та програмами для обробки звуку.
Навчалася сама, ночами, коли все місто спало. Бралася за мізерні замовлення, писала музику для реклами, для короткометражок студентів-режисерів, для чого завгодно. І поступово, крок за кроком, пробилася.
Зараз її ім’я стояло у титрах трьох повнометражних фільмів та двох серіалів, які крутили на державних каналах.
Домашня студія займала цілу кімнату в просторій квартирі, а на безіменному пальці вже три місяці блищала обручка.
Денис увійшов до студії, коли Аня зводила черговий трек, і поставив поруч із клавіатурою філіжанку свіжої кави.
– Там хтось у домофон дзвонить, – сказав він, цілуючи її у верхівку.
– Ми нікого не чекаємо. Напевно, помилились квартирою.
Але дзвінок повторився. Потім ще раз. Наполегливо, вимогливо, ніби той, хто стояв унизу, точно знав, що тут хтось вдома.
Ганна зняла навушники та підійшла до домофона. Екран показав двох немолодих людей – жінку в старомодному пальті, та чоловіка в потертій куртці.
Вона впізнала їх одразу, хоча за десять років обидва сильно здали.
Вона натиснула кнопку зв’язку.
– Чого вам?
– Ганнусю, – мати подалася до камери. – Доню, це ми. Відчини, будь ласка.
Ганна не рушила з місця. Денис підійшов ближче, поклав їй руку на плече.
– Це твої батьки? – спитав він тихо.
– Ага.
Вона знову натиснула кнопку.
– Як ви дізналися адресу?
– Через знайомих, – квапливо відповіла мати. – Через Лєнку, вона в інтернеті бачила про твоє весілля, там написали, в якому районі ви живете, а потім ми…
– Зрозуміло.
Аня обірвала її й довго дивилася на екран, де батьки переступали з ноги на ногу. Десять років мовчання.
Десять років, за які вони жодного разу не подзвонили, не написали, не поцікавилися, чи вона взагалі жива. І ось тепер стоять біля під’їзду, мнуться, заглядають у камеру домофона.
– Я спущусь, – сказала вона Денису. – Почекай тут.
На сходовому майданчику першого поверху Аня зупинилася біля дверей і кілька секунд просто стояла, збираючись із духом. Потім відчинила, але залишилася у дверях, не пропускаючи батьків усередину.
– Аню, – мати сплеснула руками. – Яка ти гарна стала! Ми так раді за тебе! Весілля таке шикарне було, ми фотографії бачили, чоловік у тебе такий видний, кажуть, із гарної родини…
– Навіщо прийшли?
Мати затнулася, переглянулась із батьком. Той кашлянув, засунув руки в кишені куртки.
– Ань, ми ж батьки твої, – почав він. – Мало що там було, це справи минулі. Ти тепер добре влаштувалася. Могла б допомогти.
– Допомогти?
– Ну так, – він знизав плечима. – Нам ремонт потрібен давно, вся ванна в тріщинах. І відпочити б хоч раз нормально, на море з’їздити. Ти ж тепер при грошах, з таким чоловіком…
Мати смикнула його за рукав, зашипіла щось крізь зуби, але батько відмахнувся.
– А що такого? Вона нам дочка, між іншим. Повинна допомагати.
Аня притулилася до одвірка і склала руки на грудях. Губи самі по собі здригнулися в усмішці – кривій, недобрій.
– Повинна, значить? – повторила вона повільно. – Цікаво! Десять років я вам була не дочка, забудь дорогу, таке інше. А тепер, коли в мене щось вийшло, раптом згадали про родинні зв’язки.
– Ми хотіли, щоб ти зрозуміла свою помилку, – затараторила мати. – Щоб одумалася, повернулася. Ми ж як краще хотіли…
– Як краще, – Ганна кивнула. – Знаєте, я всього досягла саме тому, що не забула своєї мрії. Не стала бухгалтером, як ви хотіли.
– Не витратила життя на дебет із кредитом у задушливому кабінеті без вікон. Пішла своїм шляхом і ось результат.
Вона обвела рукою простір за спиною, де виднівся світлий хол під’їзду.
– То чого саме ви від мене хочете? Грошей на ремонт? На відпустку? Серйозно? Після десяти років мовчання наважилися просити?
– Ань, ну годі вже, – буркнув батько. – Скільки можна старе згадувати?
– Я не згадую! Я просто констатую факт. Ви мене викреслили зі свого життя, коли я відмовилася жити за вашими правилами.
– А тепер, коли виявилося, що моє життя склалося краще, ніж ви планували, вирішили повернутись. Зручна позиція!
Мати шморгнула носом, очі в неї заблищали.
– Ми ж батьки, Аню. Ми ж любили тебе, виховували…
– Хотіли, щоб усе було як краще? – Аня перебила її, і мати замовкла. – Йдіть! Забудьте мене. Забудьте сюди дорогу. Живіть так, ніби у вас немає дочки, як ви й сказали десять років тому.
Вона зробила крок назад і почала зачиняти двері. Батько сіпнувся вперед, але зупинився, натрапивши на її погляд.
– Ань…
– До побачення.
Двері зачинилися з тихим клацанням.
Аня піднялася на свій поверх, зайшла до квартири. Денис чекав її у передпокої, тривожно вдивляючись в обличчя.
– Все нормально?
– Так, – вона видихнула, привалилася до нього, уткнулася чолом у плече. – Тепер так.
Він обійняв її, погладив по спині, нічого не питаючи. І Аня подумала, що так, вона стала кращою за двоюрідну сестру Олену.
У неї тепер є все – і квартира, і чоловік, і кар’єра, якою можна пишатися. Але справа була не в цьому. Зовсім не в цьому.
Вона йшла до цього десять років. Падала, підіймалася, працювала до мерехтіння перед очима. І тепер вона щаслива.
По-справжньому, до країв, до дзвону в грудях. І це важливіше за будь-які порівняння. А батьки… Нехай живуть без неї, як і хотіли. За що боролися, недолугі!
Як вважаєте, слушно вчинила дочка, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
