Ми зі свекрухою враждували понад 25 років. Не злюбила вона мене одразу, як тільки побачила. Про причини не питайте, не знаю. Сама вона ніколи не говорила, а я й не цікавилась.
Ненавидить, та й пес із нею. Чоловіка тільки шкода. Він усе життя між двома вогнями. Втім, також не критично – Ігор зумів пристосуватися.
Але останнім часом Любов Петрівна почала начебто змінювати гнів на милість. Уявляєте, навіть із Новим роком привітала.
Зателефонувала без нагадування з боку чоловіка і сказала щось на кшталт “щастя та здоров’я у Новому році”. Розчулилася, чого вже гріха таїти. Не кожен день від свекрухи можна щось почути тепле, особливо від моєї.
Потім вона почала періодично цікавитись в Ігоря моїми справами. Приходить чоловік від мами та каже, що, мовляв, вона питала, чи добре я почуваюся. Кілька років тому мені здалося б, що Петрівна чекає, коли я на той світ відійду, а тут я зворушилася. Оцінила турботу.
Я вже хотіла сама зробити величезний крок до примирення, запросивши свекруху в гості, але дещо сталося… Ну не те щоб несподіване. Навпаки, очікуване. Але неприємне до болю. І пов’язано це безпосередньо із днем народження Петрівни.
Наставав ювілей свекрухи. Чоловік, повернувшись від неї в черговий раз, повідомив, що вона начебто запрошує нас з ним на святкове застілля.
– Що серйозно? – я аж не повірила, вирішивши, що чоловік або помилився, або пожартував. — Вона мене ніколи нікуди не запрошувала. А тут раптом…
– Стара стала, – Ігор зітхнув. – Мабуть, хоче душу полегшити.
– Звісно, я піду із задоволенням (насправді без задоволення, але ображати коханого не хотілося). Зрештою, ми дорослі цивілізовані люди, повинні в якийсь момент амбіції та гордість засовувати кудись якомога далі.
На тому й вирішили. Я в передчутті навіть сукню нову собі купила! Скромну, але гарну. Старалася для свекрухи – знаю, що вона не любить химерність, віддаючи перевагу стриманості у всьому. Ще раз запитала в чоловіка, чи справді вона буде рада мене бачити на своєму святі. Той запевнив, що так.
В урочистий день приїхали з Ігорем до свекрухи. Він своїм ключем відчинив двері, ми одразу разом пройшли у вітальню. Там вже сиділи якісь друзі-подруги Петрівни, трохи вже розслаблені від келиха червоного, веселі.
“З днем народження”, – сказали ми хором, після чого чоловік простягнув матері згорток із подарунком.
Та з тихою подякою прийняла презент, потім окинула мене незрозумілим поглядом. Натягнуто посміхнувшись гостям, вона попросила пройти з нею на кухню.
– А ти що тут забула?
– В сенсі…? Ви ж мене запросили. Через Ігоря. Чи я зайва?!
– Що тут у вас? — раптом запитав чоловік, який зайшов на кухню.
– Та ось, твоя мама каже, що я тут не потрібна. Сказала, що мене не запрошувала, а я приїхала з власної ініціативи. Я, мабуть, додому. Не хочу милій старенькій псувати свято.
– Стривай ти, гаразд залишайся! – свекруха спробувала втримати мене за плече, але я відсмикнулася.
Так, мабуть, у той момент Петрівна справді вирішила примиритися, але я не стала її слухати. В душу вона мені плюнула, з’ясовувати стосунки далі я не бажала. Пішла, голосно грюкнувши дверима.
Чоловік хотів піти за мною, але я не дозволила. Сказала, що це для мене вона чужа зла тітка, а йому мати. Попросила побути поруч із нею у її день народження. Неохоче, але погодився.
Ну а я тепер пальцем не поворухну, щоб налагодити стосунки зі свекрухою. Захоче поговорити – нехай сама приїжджає, причому з вибаченнями. Інакше “кохання” у нас з нею, на жаль, не вийде.
І взагалі в її віці вже треба бути стриманішою у виразах, бо настане час коли вона буде немічною і цікаво до кого вона звернеться про допомогу?
