Ми зненавиділи її відразу, як вона переступила поріг нашого будинку. Кучерява, висока, худа. Кофтинка в неї була наче й нічого, але руки від маминих відрізнялися.
Пальці були коротшими й товстішими. Їх вона тримала замком. А ноги в неї були худіші за мамині. А ступні довші.
Ми сиділи з братом Валеркою, – йому сім, мені дев’ять, – і кидали на неї роздратовані погляди.
Батько помітив зневагу з нашого боку і цикнув:
– Поводьтеся пристойно! Що ви, як невиховані?
– А вона до нас надовго? – примхливо спитав Валерка. Йому таке можна було казати. Він маленький та ще й хлопчик.
– Назавжди, – відповів тато.
Було чути, що він почав дратуватись. А якщо він розгнівається, нам не поздоровиться. Краще його не злити.
За годину Міла зібралася йти додому. Вона взулася, і коли виходила, Валерка примудрився зробити їй підніжку.
Вона мало не вилетіла в під’їзд.
Тато захвилювався:
– Що трапилося?
– Та спіткнулася об взуття, – сказала вона, не дивлячись на Валерку.
– Все тут накидано. Я приберу! – охоче пообіцяв він.
І ми зрозуміли, що він її кохає. Нам не вдалося виперти її із нашого життя, як не намагалися.
Одного разу, коли Міла була з нами вдома без тата, вона, на чергову огидну поведінку, повідомила нам рівним голосом:
– Вашої мами вже немає в живих. Так, на жаль, буває. Вона зараз сидить на небі й все бачить. Думаю, їй не подобається ваша поведінка. Вона розуміє, що це ви зі шкідливості так поводитеся. Ви так її пам’ять охороняєте.
Ми насторожилися.
– Валеро, Ксюшо, ви ж хороші дітки! Хіба так пам’ять про маму треба охороняти? Вчинками та справами славиться хороша людина. Я не можу повірити, що ви постійно такі колючі, як їжачки!
Поступово такими розмовами вона відбила у нас бажання виявляти погані риси.
Якось я допомогла їй розкласти продукти з крамниці. Як же Міла мене хвалила! По спині погладила.
Так, пальці не мамині, але все одно було приємно … Валерка ревнував.
Він також вимиті кухлі на полиці розставив. Міла і його похвалила. А потім ще ввечері батькові голосно, із захопленням розповіла, які ми помічники. Він був радий.
Її чужорідність довго не давала нам розслабитись. Хотілося вже впустити її в душу, але не вдавалося.
Не мама, і все!
За рік ми вже забули, як жили без неї. А після одного випадку взагалі полюбили Мілу без пам’яті, як наш тато.
… Валерці у сьомому класі доводилося несолодко. Його, тихого й замкнутого, ображав один хлопчина – Ванька Хохлов. Він був такого ж зросту, як Валерка, тільки нахабніший.
Він конкурував із Валеркою просто тому, що обрав саме його для цього.
Сім’я у Хохлових була повна, Ванька відчував захист батька. Той йому відкрито говорив:
– Ти ж мужик, лупцюй усіх. Не чекай, поки вони тебе почнуть плющити, – от і обрав Хохлов Валерку зручною мішенню.
Той приходив додому і нічого мені, рідній сестрі, не казав. Чекав, коли все розсмокчеться. А такі речі самі налагодитись не можуть. Образники нахабніють від безкарності.
Хохлов вже відкрито карав Валерку. Скільки проходив повз, стільки й шмагав у плече.
Мені насилу вдалося витрусити всі ці відомості з Валерки, коли побачила у нього синці на плечах.
Він вважав, що чоловіки не повинні перевалювати проблеми на сестер, хай і старших. Не знали ми, що під дверима стоїть Міла та уважно слухає нашу розмову.
Валерка впросив мене нічого татові не говорити, інакше гірше буде. Також, він благав, щоб я не йшла прямо зараз дряпати Ваньці морду! А мені так хотілося! Я за брата можу й зі світу звести!
Батька в курс справи вводити теж не бажано. Він зчепиться з батьком Хохлова, а там і до неба в клітиночку не далеко. Назавтра була п’ятниця.
Міла, під виглядом походу в крамницю, провела нас до школи, і потай попросила показати Хохлова.
Я показала. А хай знає, козел!
А далі було феєрично. Почався у Валерки урок української. Міла привітно зазирнула до класу, вся така з зачіскою та манікюром, і приємним голоском попросила Ваню Хохлова вийти з кабінету, бо має до нього справу.
Вчителька дозволила, нічого не запідозривши. Хлопець теж спокійно вийшов, вважаючи Мілу за нового організатора. Іван повинен був отримати квитки для всього класу в цирк.
Міла взяла його за грудки, відірвала від землі й прошипіла:
– Тобі що від мого сина треба?
– Від якого сина? – Здивувався він.
– Від Валери Рябініна!
– Н-н-нічого…
– Ось і я хочу, щоб нічого! Тому що, якщо ти ще раз торкнешся мого сина, наблизишся до нього, або глянеш не тим поглядом, я тебе зарию, гад!
– Тітонько, відпустіть, – тонко запищав Хохлов. – Я більше не буду!
– Пішов звідси! – Поставила його на місце жінка. – І спробуй щось бовкнути про мене. Я твого батька за ґрати посаджу за виховання малолітнього злочинця! Зрозумів?
– Вчительці скажеш, що я твоя сусідка, ключ просила! А після уроків ти перепросиш перед Валерою! Я сама простежу…
Той шмигнув у кабінет, поправляючи одяг. Промимрив про сусідку.
…Більше він на Валеру погано не дивився. Він на нього взагалі ніяк не дивився, бо почав уникати! Вибачився того ж дня. Коротко, сіпаючись, але вибачився.
– Батьку не кажіть, – попросила нас Міла.
Але ми не витримали, розповіли. Він був захоплений. Якоїсь миті вона і мене на шлях істинний наставила.
Я закохалася в шістнадцять років тим поганим коханням, в якому гормони затьмарюють розум і хочеться забороненого.
Згадувати соромно! Гаразд, розкажу. Я зв’язалася з безробітним і завжди хмільним піаністом, абсолютно не помічаючи очевидного.
Він плів моїм недосвідченим вухам щось про те, що я його муза, а я плавилася в його руках, як віск. Це був перший досвід спілкування із чоловіком.
Так от, мама сходила до цього піаніста і поставила два запитання: «Чи тверезіє він хоч іноді, й на що ми збираємося жити?».
За наявності стійкого життєвого плану вона обіцяла розглянути можливість розвитку нашого кохання.
Звичайно, якщо піаніст візьме моє забезпечення на себе. Тому що однієї продимленої квартири було замало для підтвердження серйозних намірів.
Він був молодший за Мілу на п’ять років, а від мене старше на двадцять п’ять. Вона з ним не церемонилася.
Відповіді піаніста я наводити тут не буду, але так соромно перед мамою мені ніколи не було. Особливо, коли вона сказала мені:
– Я думала, ти розумніше.
На цьому моя любовна історія закінчилася якось гидко і некрасиво. Але до ґрат ні в піаніста, ні в тата не дійшло. Вчасно Міла втрутилася.
З того часу минуло багато років. У нас із Валеркою сім’ї, в яких є головні цінності: любов, повага, небайдужість, якщо твоя близька людина не має рації, помиляється. І прищеплені вони Мілою.
Жінки, яка б зробила для нас із братом більше, немає у цьому світі. Тато з нею щасливий, доглянутий та коханий.
Колись у неї сталася сімейна трагедія. Ми з Валеркою і знати не знали! Батько не присвятив нас.
…Міла покохала нашого тата і пішла від чоловіка. Був у неї раніше син, але він загинув із вини колишнього. Вона не змогла йому пробачити.
Ми хочемо вірити, що ми трохи приглушили Мілі біль. У будь-якому разі, її величезна роль в нашому вихованні ніколи й ніким не применшувалася.
Навколо неї завжди збирається вся наша родина. Не знаємо вже, як Мілі догодити, які капці на її ніжки взути. Цінуємо її та бережемо.
Бо справжні мами, навіть за наявності перешкод, у вигляді чиєїсь недоброї ноги, ніколи не спотикаються…
Ви зі мною згодні? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
