Микита вирішив одружуватися. Здавалося б – нічого особливого. Давно час. Тридцять років чоловіку. Самостійний. Заробляє дуже гарно. Не п’є. Симпатичний парубок, а головне здоровий.
Дівчата від нього завжди були в захваті: розумний, галантний перспективний. Не чоловік, а мрія! Багато хто прагнув вийти за Микиту заміж… Молоденькі, красиві, зовсім вільні…
Але Микита ні з ким у серйозні стосунки не вступав. Дехто вважав, що він надто високої думки про себе, що сам не знає, чого хоче. Були й такі, хто припускав, мовляв, не любить Микита дівчат…
Слух про те, що він нарешті одружився, поширився миттєво.
І, звичайно, всім було дуже цікаво: що ж там за наречена, яка так швидко підкорила його серце? Не інакше – красуня, яких світ ще не бачив…
Яке ж було здивування друзів та родичів Микити, коли стало відомо, що він бере за дружину звичайну жінку, та ще з двома дітьми!
Причому не з маленькими, а цілком собі дорослими. Син Ольги на той момент навчався у третьому класі, дочка – у першому.
– Ти з глузду з’їхав? – кричала крізь сльози мати Микити Ніна Петрівна, – Навіщо тобі цей тягар? Чи дівчат мало навколо?
– Ну ти даєш, Микито, де ти її знайшов, та з таким причепом? – казали друзі.
– Микита, подумай, ще не пізно відмовитись, – радив хтось із колег.
Микита слухав і загадково посміхався. Було зрозуміло: він нікому і нічого пояснювати не збирається. А собі самому й пояснювати не було чого. Чоловік твердо знав: він любить Ольгу. Завжди любив…
Словом, як не відмовляли Микиту рідні та близькі, заява до РАГСу була подана.
Напередодні весілля мати Микити зробила ще одну спробу скасувати весілля. Тільки цього разу вона вирішила поговорити не з ним, а з Ольгою.
– Навіщо ти це робиш? – спитала вона у жінки, – ах так, розумію. Хочеш повісити на мого сина своїх дітей? Совісті в тебе немає!
– До чого тут совість? – здивувалася Ольга, – Ми просто кохаємо одне одного – ось і все. Невже це так важко зрозуміти?
– Кохаєте?.. Та невже? І ти жодного разу не замислювалася про те, що з часом твої діти будуть тягарем для Микити? Це ти так його кохаєш?
– Він дорослий чоловік і сам приймає рішення, – відповіла Ольга, – Я її на аркані до РАГСу не тягну.
– Але ж могла й відмовитися! Він, звісно, закохався, не думає про наслідки, а ти? Ти ж мати! Навіщо твоїм дітям чужий дядько? Чи ти сподіваєшся, що він їх полюбить?
– Сподіваюся…
– Ну і дурна! Люди від своїх відмовляються…
– Микита не такий…
— Та я знаю, що не такий. От ти й вчепилася в нього, як кліщ!
– Даремно ви так, – тихо, але твердо сказала Ольга, – Вам потім дуже соромно буде…
— Мені? — з люттю крикнула мати Микити,— З якого дива?
Ольга нічого не відповіла і поклала слухавку… Микиті про цю розмову вона не сказала…
Весілля відбулося. Микита переїхав до Ольги в якої була трикімнатна квартира, яка залишилася їй від батьків.
Ніна Петрівна відразу собі вирішила: вона туди ніколи не піде! І взагалі: спілкуватися з невісткою та її дітьми вона не буде! Якщо Микита захоче її побачити, то нехай приходить до неї сам. До рідного дому… Так вона синові й заявила…
Микита прийняв це абсолютно спокійно:
– Мам, тебе ж ніхто не змушує любити мою дружину. Досить було б простого людського спілкування. Але якщо ти не хочеш жити у мирі з моєю сім’єю – це твоє право. Сподіваюся, ти ніколи про це не пошкодуєш.
Вже через рік, коли в Ольги та Микити з’явилися двійнята…
Дуже хотілося Ніні Петрівні побачити онуків, взяти їх на руки, але гординя не дозволяла…Це що ж виходить: на уклін іти? До цієї? Та ні за що!
Коли Микита попросив мати допомогти Ользі з дітьми, вона зраділа і мало не погодилася.
Але вчасно «схаменулась»:
– Що, не справляється твоя дружина? Вона ж на досвіді, багатодітна!
Микита так на неї подивився… І холодним тоном відповів:
– Впораємося. Нічого нам від тебе не треба. – І пішов… На пів року.
Про те, що дітей мають намір похрестити, мати дізналася від родичів. Їх покликали, її – ні. Вона прийшла сама…
Побачила (вперше) старшого сина Ольги та про себе ахнула: “Як же він схожий на Микиту маленького!”
Потім погляд впав на малюків… Хлопчик і дівчинка… Серце стислося від любові, що раптово наринула… Сльози потекли самі по собі…
Побачивши матір, Микита підійшов, обійняв:
– Я так радий, мамо…
– І я рада, синку…
Підійшла Ольга. Привіталася. В очах в неї не було жодної ненависті…
І так Ніні Петрівні стало соромно за свою поведінку. І чого вона так причепилася до дітей? Ну, люблять вони один одного… Так це ж чудово! Он яких онуків їй подарували… А цей хлопчик… Щось тут не так…
– Як тебе звуть? – запитала у нього жінка.
Хлопчик підняв на неї такі рідні, знайомі очі та відповів:
– Микита…
Мати все зрозуміла.
– Це твій син? – тихенько спитала вона у Микити старшого.
– Мій, – відповів той, – я потім тобі все поясню…
Вже за столом, коли свято з приводу хрестин закінчилося, гості розійшлися, а Ольга пішла укладати дітей, Микита розповів:
– Ми з Олею дуже давно знайомі. Зустрічалися на першому курсі. А потім вона кинула навчання, кудись поїхала… Я навіть не намагався її шукати… Молодий був, дурний. Думав: ну і нехай, забуду її. Не зміг. У всіх дівчатах її бачив… І раптом вона з’явилася. Я, коли сина побачив, одразу все зрозумів. Мій! Олька не одразу, але зізналася: так, твій. Дізналася тоді, що чекає дитину та втекла. Не хотіла вона, щоб я з нею вимушено одружився. Вирішила, що сама сина буде підіймати. А потім у неї старша сестра захворіла. Племінниця сиротою залишилася… І Оля оформила на неї опіку. Отак, мам… Я вже всиновив обох: і рідного сина, і його двоюрідну сестру. Тепер вони мої діти. І твої онуки… Якщо ти, звичайно, захочеш…
– Хочу, синку, – розплакалася Ніна Петрівна, – дуже хочу…
У цей момент у кімнату ввійшла Ольга. Вона все зрозуміла… Стояла мовчки, не знаючи, як поводитися.
– Пробач мені, – тільки й змогла вимовити тепер вже справжня свекруха та бабуся…
