– Микитівно! Ну, скільки можна? У неділю хоча б ми можемо поспати досхочу? – бризкаючи слиною заволала сусідка

Кожний ранок Марії Микитівні починався однаково. Рівно о шостій вона вставала з ліжка і йшла на кухню.

Випивала склянку води з лимоном, бо колись у журналі вичитала, що це корисно для організму, розчиняла вікно в будь-яку пору року і вмикала на всю гучність старе радіо.

Завжди одну й ту саму хвилю. Старенька двоповерхова хрущовка починала тремтіти та рипіти від цих гучних звуків. Сусіди прокидалися і починали гомоніти:

– Коли закінчиться це свавілля!

Ось і цієї неділі все було, як завжди. Микитівна ввімкнула радіо, відчинила вікно, взяла свою тростину і пошкандибала на лавочку під своїм вікном.

Присіла, дістала тютюн і із задоволенням задиміла. З балкона другого поверху висунулась заспана Маргарита Петрівна, скандальна баба шістдесяти років.

– Микитівно! Ну, скільки можна? У неділю хоча б ми можемо поспати досхочу? – бризкаючи слиною заволала вона.

– І тобі доброго ранку! – Усміхаючись відповіла Микитівна.

– Коли все це скінчиться? – пробубнила собі під ніс Петрівна і зникла у квартирі.

– Доброго здоров’я, Микитівно! – це двірничка підійшла.

-Здоровіших бачили, Макарівно, – відповіла стара. – Ти метеш? Ось і мети. Я твоєї компанії не потребую.

– Ох, і зла ти, Микитівно! Чого ж ти отрутою бризкаєш з ранку? Дивись, який ранок добрий! – беззлобно відповіла двірничка. – Ти б радіо приглушила. Вуха в’януть.

– Іди собі, працюй. Мені нормально. Глухувата я, – відмахнулася Микитівна.

З сусідського вікна визирнув Михайлович, колишній шахтар, а нині пенсіонер під шістдесят.

– Доброго ранку, Микитівно! Вже воюєш? – спитав він, пригнічуючи позіхання.

– А вам би все спати, – буркнула у відповідь Микитівна. – Весь ранок проспите. А хто рано встає, тому…

– Той до обіду вже втомився, – продовжив Михайлович. – Піду, мабуть, поставлю чайник.

Микитівна сиділа на лавці, диміла, спостерігала за тим, як прокидається будинок і мружилася на сонці підсліпуватими очима.

– Як же добре жити! – думала вона. – І як мало цього життя лишилося. Скоро вже зустрінуся зі своїми рідними. Побачу нарешті Петра свого і синочка Мишка.

Чоловіка та сина поховала Микитівна давно. Було їй уже вісімдесят два роки. Але раділа вона кожному наступному дню, як молоде дівчисько. І дякувала Богові за своє таке довге життя!

Самотність, звісно, ​​душила і пригнічувала, але Микитівна змирилася і з нею. Що Бог дає, все на краще! Сусіди звикли до її шкідливого характеру і якщо й лаялися, то без злості, а так, для порядку.

Після сніданку пішла Микитівка, як завжди, погуляти в парк. З кожним днем ​​прогулянки давалися дедалі важче. Ноги відмовлялися ходити.

Але вона вперто штовхала своє старе тіло вперед, спираючись на тростину. Підійшовши до лавочки, на якій вона завжди відпочивала, Микитівна побачила, що місце зайняте. Там сиділа дівчина з візком. На лаві лежала ще й велика сумка.

– Доброго ранку, красуне! Взагалі – це моє місце, – пробурчала Микитівна.

– Вибачте, – промимрила молодиця. – Ми зараз підемо.

– Ану, сидіти! – Микитівна надягла окуляри. Роздивилася юну особу. Батюшки! Та в неї не обличчя, а суцільний синець!

– Розповідай. Що сталося? Чоловік відлупцював? Як звати тебе?

– Оксана, – схлипуючи відповіла дівчина. У візку заплакав малюк.

– Так. Бери сумку і ходімо до мене. Чого на вулиці сидіти, – Микитівка рішуче покотила візок вперед. Оксана, підхопивши сумку, пішла за старенькою.

Через годину вони пили чай у Микитівни на кухні. Малюк спав на дивані. А Оксана розповідала, що втекла від чоловіка.

Що втомилася терпіти його гультяйство та покарання. Що боїться за синочка Мишка. Що йти їй нікуди, бо осиротіла вона п’ять років тому. Довго вони розмовляли. І Микитівна відтавала серцем та дякувала Богові за цю зустріч.

– Дякую, Господи! – повторювала вона, ледве шамкаючи беззубим ротом.

У понеділок вранці Маргарита Петрівна прокинулася від будильника, який був заведений на сьому ранку.

У будинку стояла незвична тиша. Вийшла на балкон. Микитівни на лавці не було. У вікні першого поверху стирчав Михайлович. Біля під’їзду човгала мітлою Макарівна.

– Де Микитівна? – питання пролунало одночасно.

– Може щось трапилося? – несміливо припустила Петрівна. – Треба сходити, постукати.

Раптом вікно під балконом відчинилося, і Микитівна, висунувшись у нього, зашипіла грізним голосом:

– Я вам зараз постукаю! Бач, чого надумали! Не дочекаєтеся! І взагалі. Ану, тихо всі! У мене дитина спить!

Сусіди завмерли з відкритими ротами, а Микитівна зачинила вікно, поставила чайник на плиту, зайшла в кімнату, поправила Мишкові ковдру, вкрила Оксану покривалом і, щасливо посміхаючись, почала планувати подальше життя.

Воно ж у неї ще все попереду! Стара плакала тихими, світлими сльозами. Сльози, плутаючись у сітці зморшок, капали в кухоль з чаєм, приносячи полегшення і даруючи надію.

– Треба, мабуть, диміти кинути, – вирішила Марія Микитівна. Малюк же в будинку! Не потрібне йому таке неподобство…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!

You cannot copy content of this page