Минуло 1,5 роки, мене звинувачували у тому що сталося, а я все заперечувала

Все своє дитинство я провела з батьком, тому що мама постійно працювала, і часу на мене в неї не було. Тато ж працював лише влітку, а решту часу приділяв мені.

Я пам’ятаю гучні сварки після посиденьок, пам’ятаю, як літали предмети в поривах агресії. Бувши маленькою, я нічого не розуміла, та й зараз не знаю причин такої поведінки. Пам’ятаю, як одного разу взимку батьки так сварилися, що мама розбила об голову батька пляшку, а потім він вигнав нас із дому. Було страшно, незрозуміло.

З мамою стосунки не ладналися, я часто отримувала за погані оцінки, кривий почерк, довгі гулянки. І коли мама мене лаяла, я бігла до батька, сподіваючись, що він мене пожаліє і заспокоїть. Так і було. Щоразу, коли мама зривала свою злість на мене, я бігла до батька в обійми і слухала, як сильно він мене любить, що я найулюбленіша і найменша його дочка.

Я дорослішала, з мамою стосунки починали налагоджуватися, а батько в якийсь момент почав віддалятися. Я приходила зі школи радісна, хотіла розповісти про свій день татові, а тато відвертався від мене і говорив: «відчепись». Поступово перестав вітатись. І тепер під час сварок з мамою, коли я бігла до батька з надією на допомогу, підтримки я не знаходила, тільки злила його.

Поступово і я почала пізно приходити додому. Якоїсь миті, коли я прокидалася вранці, я чула, як мої батьки сидять і обговорюють мене. Тато відгукувався про мене дуже невтішно, неможливо грубими словами, я була найгіршою людиною в його очах і я не розуміла, що я роблю не так і чим я заслужила таке ставлення. І так було щоранку перед школою, батьки не знали, що я все чую.

Я просто вставала, йшла до школи та плакала. Через це у мене з’явилися погані думки, ненависть до себе та повна відсутність інтересу до життя. Мені не було з ким на той момент поговорити про свої проблеми, бо страшно, соромно говорити комусь із сім’ї, а людям, які оточували мене на той момент, не було діла до моїх проблем. Виходу з цієї ситуації я не бачила, розмовляти з батьками було неможливо, від одного мого вигуку проти них мені відповідали криком, злістю. Я боялася батька, він став дуже жорстоким стосовно мене. Я погіршила ситуацію тим, що почала приходити додому пізно і робила це часто. В очах батьків я впала ще нижче. А пізніше мама сказала, що батько налаштовував її проти мене.

Батьки постійно сварилися через мене. І так тривало упродовж двох років. Якось мама мені сказала, що у тата депресія. Не знаю, як саме вони дійшли такого діагнозу. З батьком у мене не було жодних стосунків, через вічні сварки, я зненавиділа його. Він знав про це і, на мою думку, відчував провину. Він хотів помиритися зі мною, і робив різні кроки назустріч мені, але я все відштовхувала. Моя ненависть була вищою за всі межі. Але в глибині своєї душі, я відчувала, що він мені дуже дорогий, яким би він не був. Але, звісно, ​​я цього не показувала. Дійшло до того, що я хотіла позбавитися його, просто, щоб його не було. Я почала заступатися за маму та виганяти батька з дому.

І одного дня я образила батька, виштовхнула з квартири, кинула йому в обличчя черевики і зачинила двері на замок перед його обличчям. Він пішов. До моєї сестри. За кілька днів мені треба було зайти до неї, там був він, стояв спиною до мене і не сказав жодного слова. То була остання наша зустріч. Наступного дня я прокинулася о 8: 30, мама була на зміні, але в цей час вона вже мала бути вдома. Дзвінок. Мати. Каже, що батька не стало. У мене шок.

Не описуватиму, як жахливо було і що відбувалося після. Минуло 1,5 роки, мене звинувачували у тому що сталося, я заперечувала та розуміла, що це було лише через нього. Але зараз я звинувачую себе і вважаю, що можна було цього уникнути.

У мене тривожність, безсоння, панічні атаки та істерики. І я ні з ким не можу поговорити на цю тему.