Єлизаветі Петрівні було сімдесят три. Вона жила сама у маленькій квартирі на третьому поверсі старого панельного будинку.
У її квартирі пахло старим папером, сухими квітами та самотністю. Діти дзвонили раз на місяць, онуки ще рідше.
Спочатку Єлизавета Петрівна сумувала, сильно страждала, а потім звикла. Навчилася не чекати й розважатися на самоті.
Вона багато читала, дивилася телевізор, в’язала. Її день був розписаний по хвилинах: вранці – чай та телевізор, вдень – обід та сон, увечері – прогулянка та улюблений серіал.
Зрідка вона ходила в магазин за продуктами. Життя текло рівно, тихо, без подій. Вона навіть перестала дивитись у вікно – там все одно нічого не змінювалося.
А потім у її житті з’явився Мишко.
Йому було сім. Він жив у сусідній квартирі з батьками, які завжди пропадали на роботі. Мати працювала продавчинею у цілодобовому магазині, батько – далекобійником.
У дні, коли тато з мамою збиралися разом, вони обов’язково лаялися, та так, що Єлизавета Петрівна чудово все чула через стіну.
Мишко часто сидів на сходах із книжкою або малював крейдою на асфальті. Єлизавета Петрівна помічала краєм ока, але ніколи не підходила.
Вона не любила дітей. Вони були галасливими, нав’язливими, вимагали уваги, а Єлизавета Петрівна вже звикла до тиші.
Але одного разу Мишко постукав у її двері. Єлизавета Петрівна відчинила й побачила сусідського хлопчика, що стоїть на порозі з малюнком у руках.
– Доброго дня, – сказав він. – Це вам. Я намалював слона. Ви на нього схожі.
Єлизавета Петрівна здивувалася. Вона ніколи не чула нічого подібного. Слон – це комплімент? Чи образа?
– Дякую, – сказала вона розгублено. – А чому я схожа на слона?
– Тому що у вас добра зморшка, – не замислюючись, відповів Мишко. – Як у слона у мультику. І вуха добрі.
Єлизавета Петрівна не знала, що відповісти. Вона взяла малюнок, подивилася на нього і відчула, як усередині щось здригнулося.
Не тепло, скоріше – цікавість. Вона запросила його увійти. Мишко сів на краєчок стільця, поклав руки на коліна і почав розповідати, що йому нудно вдома, що мама на роботі, що він уже вивчив усі літери.
Єлизавета Петрівна слухала, не переривала. Їй справді було цікаво те, що він розповідав, і, видно, хлопчик це відчув.
З того дня Мишко почав приходити щодня. Спочатку – просто, щоб показати новий малюнок. Потім – щоб розповісти, як минув день у школі. Потім – щоб попити чаю зі смачним печивом.
Єлизавета Петрівна любила його пригощати.
Несподівано для себе вона помітила, що чекає на дзвінок у двері. Дзвінок Мишка. Вона підводилася з дивана, коли чула його кроки за дверима.
Якось за чаєм Єлизавета Петрівна розповідала Мишкові про свою молодість, про те, як жила в селі, як збирала гриби, як вийшла заміж.
Хлопчик слухав, відкривши рота, запитував. Його цікавість була нескінченною.
– А ви любили свого чоловіка? – спитав він одного разу.
– Звичайно, – з усмішкою відповіла Єлизавета Петрівна, – дуже.
– А чому він пішов із життя?
– Серце. Ми всі колись підемо.
– А ви не боїтеся?
– Раніше боялася. А тепер не боюсь. Тепер у мене є ти.
Єлизавета Петрівна навчила Мишка грати у шашки. Незабаром хлопчик навіть став у неї вигравати.
Вони дивилися старі фотографії, і Мишко впізнав Єлизавету Петрівну молоду, засміявся:
– Ви схожі на принцесу: така сама гарна.
Єлизавета Петрівна вдячно посміхалася. Вона готувала йому омлет. Він приносив їй малюнки.
Вона читала йому вголос, він бігав для неї в магазин.
Єлизавета Петрівна припинила рахувати дні, припинила чекати дзвінків від дітей. Вона чекала на Мишка.
Якось він прийшов із квітами, зірваними у дворі, простяг урочисто і сказав:
– Це вам, щоб ви не сумували. Мама казала, що квіти дарують тим, кого люблять.
Єлизавета Петрівна взяла квіти та розплакалася. Вперше за багато років. Вона плакала від того, що він був маленьким, добрим та безкорисливим. Вона плакала від того, що забула, як це коли, хтось думає про тебе просто так.
Вони стали друзями. Вона пекла йому печиво, він читав їй уголос. Вона вчила його вишивати хрестиком, він вчив її грати на планшеті. Вони сиділи на кухні, пили чай та говорили про життя.
– Ви моя найкраща бабуся, – сказав Мишко якось.
– Я не твоя бабуся, – відповіла Єлизавета Петрівна.
– А хто?
– Не знаю. Просто друг.
– Друзі – це ті, кого люблять, – сказав Мишко. – Значить, я вас люблю.
Вона не витримала. Сльози знову потекли.
Єлизавета Петрівна дуже прив’язалася до хлопчика, він став для неї всім.
Вона відчувала, як з кожним днем її життя наповнюється світлом та змістом. Вона знову посміхалася. Знову жила. А потім все звалилося.
Одного вечора Мишко не прийшов. Вона чекала його до темряви, а потім подзвонила у двері сусідів.
Відчинила мати Михайла – втомлена, з червоними очима.
– Мишко більше не ходитиме до вас, – сказала вона, не чекаючи запитань, – нам так спокійніше.
– Чому? – Запитала Єлизавета Петрівна.
– Тому що він надто прив’язався до вас. А ви чужа. Ми не хочемо, щоб він страждав, коли вас не стане. Йому й так боляче.
Єлизавета Петрівна не знала, що відповісти. Вона стояла у дверях і відчувала, як світ руйнується.
– Я не піду із життя так швидко, – тихо промовила вона. – Я житиму. Заради нього.
– Ви не можете йому цього обіцяти, – сказала мати. – А ми не можемо ризикувати.
Двері зачинилися. Єлизавета Петрівна залишилася на сходовому майданчику одна. Вона постояла, потім повернулася у свою квартиру, сіла на диван і заплакала. Плакала від болю, від образи, від того, що все, що вона придбала, знову забрали.
Єлизавета Петрівна не знала, що робити. Знала лише, що щось зробити треба.
Наступного дня вона купила фарби, альбом, велику шоколадку та написала листа Мишкові. Простого, дитячого, як його малюнки. «Мишко, я тебе дуже люблю. Ти мій найкращий друг. Я завжди на тебе чекатиму. Ти тільки постукай».
Вона поклала все в пакунок і повісила на його двері.
Минув тиждень. Вона не бачила його, не чула його кроків. Сиділа на кухні, дивилася в стіну та рахувала дні. Нарешті він постукав.
Єлизавета Петрівна відчинила двері. Мишко стояв на порозі з альбомом у руках. На обкладинці було написано: «Моїй найкращій бабусі».
– Я вас не кину, – сказав він. – Ми все одно бачитимемося. Таємно. Я прийду, як ніхто не побачить.
Єлизавета Петрівна знову заплакала. Але тепер це були сльози щастя. Вона обійняла його і прошепотіла:
– Ти – моя найкраща людина.
Вони сиділи на кухні. Єлизавета Петрівна пекла печиво. Мишко малював. Вона дивилася на нього і думала:
– Я житиму. Тому що є цей хлопчик.
Вона не знала, що буде завтра, не знала, скільки в неї залишилося часу. Але точно знала: кожний день, який вона проведе з Мишком, – це подарунок. І вона житиме. Заради нього. Заради його посмішки.
Через місяць Мишко подарував Єлизаветі Петрівні новий малюнок. На ньому була вона: з усмішкою та в короні.
І підпис: “Моя бабуся”.
Єлизавета Петрівна повісила малюнок на стіну. Не дітей та онуків, яким вона не потрібна і які далеко, а маленького сусідського хлопчика, який став для неї родиною.
Ховалися вони довго. Батьки думали, що Мишко вдало забув сусідку. Можливо, вони ніколи б і не впізнали, що дружба їхнього сина із сусідською триває.
Але сталося несподіване: приїхала дочка та онуки Єлизавети Петрівни.
Побачивши малюнки, запитали, хто їхній автор. І Єлизавета Петрівна із задоволенням розповіла їм про Мишка. Про те, який він чудовий хлопчик, та як вона його любить. Якби вона знала, чим це скінчиться!
Дочка Єлизавети Петрівни зробила зовсім інший висновок: сусіди підбираються до її матері через дитину, щоб потім вмовити її віддати їм квартиру.
З цим донька Єлизавети Петрівни й ввалилася у квартиру сусідів. Скандал був страшний: крики, образи, погрози.
Єлизавета Петрівна намагалася зупинити цю вакханалію, але чоловік сусідки грубо виштовхнув її зі своєї квартири.
Літня жінка не встояла на ногах, упала і вдарилася головою об бильця. Її забрала швидка.
Додому Єлизавета Петрівна не повернулася…
Ось така сумна історія до вашого прочитання! Якщо розповідь сподобалася, – ставте вподобайки та залишайте свої думки в коментарях!
