– Мишко, не будь дурнем! – казала Віра Степанівна своєму синові. – Ти молодий ще й не знаєш, що таке чужа дитина! Жодної романтики не буде, а одразу побут – повзунки, суміші, крики ночами. Тебе дратуватиме, що це не твій кровний син, а якогось чужого хлопця, а тобі ще його виховувати треба, гроші вкладати!

Спочатку Наташа не сподобалася Вірі Степанівні – якась вона безпородна: блякла, маленька, волоссячко сіреньке, зачесані в мишачий хвостик.

Чомусь їй уявлялося, що в її Мишка буде інша обраниця – довгонога і витончена красуня, під стать йому, але він обрав ось цю “пів метра непорозуміння”, як розповідала Віра Степанівна своїм подругам.

Але потім вона ще дізналася, що Наталя має маленького сина, і це був справжній шок.

– Мишко, не будь дурнем! – казала Віра Степанівна своєму синові. – Ти молодий ще й не знаєш, що таке чужа дитина! Жодної романтики не буде, а одразу побут – повзунки, суміші, крики ночами. Тебе дратуватиме, що це не твій кровний син, а якогось чужого хлопця, а тобі ще його виховувати треба, гроші вкладати!

– Мамо, які повзунки та суміші? Йому вже п’ятий рік! Він у садок ходить. Та й взагалі він хороший хлопець, треба тебе з ним познайомити, щоби ти розтанула.

– Ось ще! – пирхнула Віра Степанівна. – Навіть не думай цього робити, не прийму! Одружися на дівчині без дітей і почни життя з білого аркуша.

– Так я і з Наталкою почну життя з білого аркуша, – відповів Мишко. – Єгор нам не завадить. Він навіть свого батька не знає, Наташу покинув її хлопець, коли дізнався що вона чекає дитину.

– О, то вона ще й нагуляла? – обурилася Віра Степанівна. – Гарна невістка.

– Дивно! А як тітка Рая, твоя сестра без чоловіка дитину народила, то ти інше говорила. Лаяла її мужика, який скористався і кинув! Що ж ти така двоособова?

– Але це інше! – буркнула Віра Степанівна. – Тільки не одружуйся з цією мишею.

– Мамо, ми вже все вирішили! – сказав Мишко. – Будемо винаймати квартиру, одружимося, потім візьмемо іпотеку. Єгора я всиновляю, у нього все одно ніякого тата немає, а він навіть чимось схожий на мене. Він уже мене татом називає.

– Ех, окрутила тебе ця півметрова! – застогнала Віра Степанівна. – Обпоїла чимось! Ну, дивись сам, пошкодуєш! А цю дитину не всиновлюй, бо аліменти ще платитимеш. І сюди мені його не приводь, чуєш?

Але Мишко не почув, привів-таки. За пів години до їхнього приходу Віра Степанівна підвернула ногу – нічого серйозного, але треба було відлежатись.

Вони прийшли удвох – Мишко та Єгор. Лежачи на дивані, Віра Степанівна гнівно блиснула очима на сина – мовляв, я ж просила дитину не приводити, але Мишко ніби цього не помітив. Сказав, що Наташа на роботі, а вони тут із Єгоркою повз них проходили.

– А ти чого це лежиш? – Запитав Мишко. – Ногу підвернула? Є якась мазь? Зараз я в аптеку збігаю, зачекай. Єгорко, почекай тут, познайомся з бабусею.

Єгор сів на край крісла і зніяковіло посміхнувся жінці, яка на нього недовірливо дивилася. Він і справді був чарівною дитиною, яким можна тільки розчулюватися: великі сині очі, довгі вії, акуратні рожеві губки, майже бантиком.

– А ви моя бабуся? – м’яко спитав Єгорка.

Віра Степанівна знизала плечима і нічого не відповіла.

– А де ваш дідусь?

– Нема дідуся, – Віра Степанівна мимоволі посміхнулася – аж надто кумедний був цей малюк.

– А в моєї другої бабусі є дідусь. Але вони далеко живуть, я їх тільки телефоном бачив.

«А ну все зрозуміло! – подумала Віра Степанівна. – Вирішили на мене пацана повісити, бо батьки Наталки далеко. Ну, не дочекаєтеся!».

– А ви хворієте? – з жалем спитав Єгорка. – Треба вас якось вилікувати.

– Зараз мені Мишко мазь принесе, і я вилікуюсь.

Єгорка зліз із крісла і пішов на кухню. Почувся звук води, що ллється. Віра Степанівна хотіла підвестися, але заважала біль у нозі. Через кілька секунд з’явився Єгорка з кухонним рушником, в якому була трохи намочена серединка.

– Хто тобі дозволяв самому лазити на кухні? – суворо запитала Віра Степанівна

Єгорка здригнувся, розгубився і зніяковів від такого грізного питання.

– Я просто хотів, – заїкаючись відповів він. – Я хотів, щоб ви не хворіли! Ось якщо цим мокрим місцем прикласти до чола і дати пігулку, то хвороба зовсім пройде. Так мама тата нещодавно лікувала, коли в нього голова боліла.

Єгорка розгублено стояв посеред кімнати з рушником у руках і не знав, що робити.

«Боже мій, який дбайливий хлопчик, – розчулено подумала Віра Степанівна. – А я, дурна така, тільки налякала дитину. І чого я зірвалася на нього? Він то тут до чого? Мишко навіть таким дбайливим у дитинстві не був, навіть не шкодував мене».

– А ну зрозуміло, – Віра Степанівна м’яко посміхнулася. – Ну, якщо допомагає, то давай докладу, може й легше стане.

– А давайте я вам допоможу, покажу, як правильно!

Єгорка приклав рушник до лоба бабусі, і при цьому звів у купку брівки – явно дитина має співчуття. Він такий гарненький, справді, як тут не розтанути?

Почали розмовляти, і Віра Степанівна помітила, який він не по роках розумний і ввічливий хлопчик. Прийшов син, приніс мазь, забрав Єгорку. Нога дуже швидко почала проходити.

«Напевно рушник допоміг» – жартома подумала Віра Степанівна.

З того часу Віра Степанівна почала відчувати потребу у спілкуванні з Єгоркою.

“Тебе що, теж обпоїли” – жартували подруги. Та вона й сама не знала, ось подобався їй цей пташеня.

Ну навіщо дивитися серіали, чи віддавати свій час на безглузде рукоділля, якщо можна його присвятити цьому хлопчику, який з ніжністю називав її бабусею?

Вона навіть була вдячна Наталці, яка народила Єгорку і зробила її життя світлішим.

– Єгорушка, а я за тобою, – говорила весь час Віра Степанівна, ледве переступаючи поріг квартири Мишка та Наташі. – Бабуся зарплату отримала, підемо її витрачати: морозиво, каруселі, все, що захочеш!

Наталка народила від Михайла доньку Аліну. Звичайно ж, Віра Степанівна була рада, але, як і раніше, забирала семирічного Єгорку, щоб батьки займалися немовлям.

Зараз, коли внучці йде четвертий рік, бабуся звичайно ж, забирає обох дітей на всякі розваги, але все ж таки більшу увагу приділяє як завжди своєму улюбленцю Єгорці.

– Дивно, – кажуть подруги. – Усі нормальні бабусі рідним онукам усю увагу віддають, а ти більше до Єгорки тягнешся. А Алінку чого так ображаєш?

– Ну прямо таки ображаю, я їх обох люблю! – відповідає їм Віра Степанівна. – Алінка хитра, вона своє візьме, до того ж страшна капризуля, розпещена батьками. Ось не знаю, як це пояснити, але Єгорку я справді люблю більше за рідну внучку. Він такий – мій-мій! Як згадаю, як я на нього гаркнула тоді через цей рушник, а він розгублено стояв посеред кімнати, так серце крається! І що це на мене тоді найшло? Я така рада, що в мене є Єгорка, хлопчик мій рідний!

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, свої думки стосовно цієї ситуації!