На 36 році я дізнаюся що мене виховала татова коханка, але я нічого нікому не скажу

Мені 36 років, нещодавно я відправила в останню путь свого батька, а перед тим як відійти в інший світ він розказав мені страшну правду. Виявляється моя мати не рідна.

Якщо чесно в мене були здогадки вже в більш пізньому віці, коли стала доросла, бачила що несхожі ми з нею, а ще, що вона не могла завагітніти більше.

Мені пояснювали, що це після важких пологів зі мною. Але я відчувала що щось не так. А ще, в дитинстві, я пам’ятаю, як якась бабця підбігла до мене і почала кричати що я внучечка її золота, але мама просто нагнала мене в хату, кілька хвилин наодинці поговорила з тією старою і більше не відповідала ні на які мої питання.

Всі сумніви розвіювало відношення матері до мене, мені здалося, що так любити не може ні одна з мам. Ніхто так не балував своїх дітей як вони мене. Мені ще з дитинства здавалося що мені потакають, виконують кожне прохання, каприз, особливо матір. Іноді я цим користувалася, іноді ні, як і всі діти.

За стільки років ми всього кілька разів були в родичів мами, хоча жили вони відносно недалеко. А от татова рідня до нас навідувалася часто, мене обожнювали, а от маму дехто ледь в ноги не цілував, інші терпіти не могли.

Я не розуміла чому так, дотепер. Коли помирав мій тато він розказав, що коли мені було всього 8 місяців мати взяла мене з собою в люльку і пішла на став чистити килими і прати взуття. Звісно можна було б і вдома це зробити, але навіщо носити воду, тягатися з відрами, якщо річка за 100 метрів від дому.

Поки мати прала, я спокійно спала, аж потім мама побачила на іншому березі тата і тітку Машу, вони разом були. Я не любив її тоді, каже тато, але так сталося. Я бачив як твоя мати гукнула мене, я біг через місток але не встиг, вона стрибнула в воду, ми її не врятували. А тебе забрали з Машою додому, з тих пір вона почала тебе виховувати сама.

Мені боляче було почути таке, всім серцем я ненавиділа свого батька, хотіла б повернути час назад. Розуміла що це вони вдвох винні в тому що загинула матуся. Але якби я не знала, якби тато мені не розповів, до кінця днів я була б вдячна чужій тітці за те, що вона виховала мене.

Тепер я не знаю що робити, бо мама Маша не спала ночі біля мого ліжечка, коли я хворіла вона не йшла на роботу, ніколи і словом лихим не образила мене. Серце любить її, а мозок кричить що це вона винна, і я аби не вона то все було б інакше.

Як вибачити, адже вона моя мама, вона бабуся моїх дітей, її люблять всі і поважають. Розказати все їй і дітям, чи приховати що я все знаю? Як пережити це все?

You cannot copy content of this page