Мені 36 років, нещодавно я відправила в останню путь свого батька, а перед тим як відійти в інший світ він розказав мені страшну правду. Виявляється моя мати не рідна.
Якщо чесно в мене були здогадки вже в більш пізньому віці, коли стала доросла, бачила що несхожі ми з нею, а ще, що вона не могла завагітніти більше.
Мені пояснювали, що це після важких пологів зі мною. Але я відчувала що щось не так. А ще, в дитинстві, я пам’ятаю, як якась бабця підбігла до мене і почала кричати що я внучечка її золота, але мама просто нагнала мене в хату, кілька хвилин наодинці поговорила з тією старою і більше не відповідала ні на які мої питання.
Всі сумніви розвіювало відношення матері до мене, мені здалося, що так любити не може ні одна з мам. Ніхто так не балував своїх дітей як вони мене. Мені ще з дитинства здавалося що мені потакають, виконують кожне прохання, каприз, особливо матір. Іноді я цим користувалася, іноді ні, як і всі діти.
За стільки років ми всього кілька разів були в родичів мами, хоча жили вони відносно недалеко. А от татова рідня до нас навідувалася часто, мене обожнювали, а от маму дехто ледь в ноги не цілував, інші терпіти не могли.
Я не розуміла чому так, дотепер. Коли помирав мій тато він розказав, що коли мені було всього 8 місяців мати взяла мене з собою в люльку і пішла на став чистити килими і прати взуття. Звісно можна було б і вдома це зробити, але навіщо носити воду, тягатися з відрами, якщо річка за 100 метрів від дому.
Поки мати прала, я спокійно спала, аж потім мама побачила на іншому березі тата і тітку Машу, вони разом були. Я не любив її тоді, каже тато, але так сталося. Я бачив як твоя мати гукнула мене, я біг через місток але не встиг, вона стрибнула в воду, ми її не врятували. А тебе забрали з Машою додому, з тих пір вона почала тебе виховувати сама.
Мені боляче було почути таке, всім серцем я ненавиділа свого батька, хотіла б повернути час назад. Розуміла що це вони вдвох винні в тому що загинула матуся. Але якби я не знала, якби тато мені не розповів, до кінця днів я була б вдячна чужій тітці за те, що вона виховала мене.
Тепер я не знаю що робити, бо мама Маша не спала ночі біля мого ліжечка, коли я хворіла вона не йшла на роботу, ніколи і словом лихим не образила мене. Серце любить її, а мозок кричить що це вона винна, і я аби не вона то все було б інакше.
Як вибачити, адже вона моя мама, вона бабуся моїх дітей, її люблять всі і поважають. Розказати все їй і дітям, чи приховати що я все знаю? Як пережити це все?
Ганна розкладала на столі зразки запрошень на своє весілля. Кремовий папір, тиснення золотом, мінімалістичний дизайн.…
— Ми взагалі вечеряти сьогодні будемо? Голос Кирила, поважний і невдоволений, увірвався у стерильний простір…
— Я тобі забороняю туди їхати! — голос Галини Михайлівни тремтів від ледь стримуваної люті,…
Тамара Федорівна перший день сиділа біля вікна та сумувала. Сумувала за своєю роботою, за колегами,…
Протяг пронизував наскрізь, гуляючи по порожній залі очікування провінційного вокзалу. Ірина щільніше закутала в хустку…
Телефон лежав на столі вже двадцять хвилин. Галина Іванівна дивилася на нього, як на гранату…