Хочу розповісти про свою життєву історію. Може, хтось засудить, хтось зрозуміє…
У 17 років вийшла заміж, але не через велике кохання і не через вагітність, а просто через інтерес. Не описуватиму наше з чоловіком життя, у 22 роки розлучилися. І мене понесло. Гуляла, відпочивала та жила повним для себе життям, дівчина я ефектна і як багато хто вважає (та що приховувати – і я так думаю) красуня: 90-60-90.
Незабаром познайомилася із багатим чоловіком, для мене він був просто спонсором. Отак і жила на втіху: клуби, ресторани, шопінг. Шанувальників було багато, доки не зустріла ЙОГО. Познайомив нас спільний друг, і нічого серйозного не намічалося, просто тусовки, але так сталося, що я покликала його жити до себе, закохалася, кинула все заради нього. Роботу, своїх шанувальників та своє безтурботне життя.
А незабаром дізналася, що він одружений і має трьох маленьких дітей. Думала, що наші стосунки ненадовго. Погуляє та повернеться до дружини та дітей, і що приховувати, сама цього хотіла. Але через пів року спільного життя зрозуміла, що закохалася. Ніколи зі мною такого не було.
Терпіла все: як він розмовляє з дружиною при мені, бреше їй, що працює і не може приїхати, каже їй, що кохає. Зустрічається з нею. Загалом дуже було боляче. Терпіла я це все 1,5 роки (весь цей час він навіть не збирався розлучатися), а потім нашим стосункам прийшов кінець. Він поїхав жити до друга. І тут (не знаю, доля це чи як), сама того не чекаючи, я виявилася вагітною. Мені було 24, і він хотів, щоб я зробила аборт. Може, я не залишила йому вибору, сказала, що народжуватиму і не важливо буде він зі мною чи ні.
Він нарешті розлучився. Моєї радості не було межі, але, як кажуть, рано раділа. Всю вагітність я жила у батьків, він лише зрідка приїжджав, гуляв із друзями, радів життю. За місяць до пологів він поїхав на заробітки до іншого міста. Навіть із пологового будинку мене не приїхав забрати.
Нашій дитині незабаром рік, у неї моє прізвище. Наш тато приїжджає зрідка, за цей рік ми бачили його лише чотири рази. Звичайно, матеріально він нам допомагає, але коли заводжу розмови про весілля або про те, щоб дати дитині прізвище, він відмовчується. Постійно клянеться мені в коханні, хоча жити нас до себе не кличе.
Розумом усвідомлюю, що я красива молода дівчина, у якої все попереду, а серце все ж таки сподівається, що ми будемо разом. Я люблю його дуже… І тут мимоволі спадає на думку прислів’я: «на чужому нещасті, щастя не збудуєш». Почуваюся винною, що залишила його дітей без батька. Хоча подруги заспокоюють, що моїй дитині теж потрібний батько. Іноді замислююсь – для колишньої дружини він робив усе, а мені якось не дуже. Може, й не потрібна я йому? Але хочеться сподіватися на краще…
