– На хотілки тридцятирічних лобурів більше скидатися не буду, – шукайте недолугих

– На хотілки тридцятирічних лобурів більше скидатися не буду, шукайте недолугих!

Антон смикнувся так різко, що ледве не змахнув ліктем сільничку. Величезний екран його новенького смартфона, який він щойно дбайливо протирав паперовою серветкою, блимнув.

За столом у тісній вітальні Софії повисла важка пауза. Тільки дядько Степан, не зважаючи на зміну настроїв, продовжував методично пережовувати буженину.

– Тьотю Женю, ну це ж інвестиція! – Антон подався вперед, понизивши голос до довірчого напівшепоту.

– Яка інвестиція, Тошо? – Євгенія відсунула від себе тарілку з недоїденим олів’єм.

Вона прийшла в цю родинну вечерю одразу після роботи, сподіваючись просто перевести дух, але вистава почалася просто з порога.

Софія метушилася біля кухонного гарнітура, переставляла якісь баночки, металася з тацями, всім своїм виглядом показуючи, як важко їй дається прийом гостей. Тітка Ганна, що приїхала з іншого кінця міста, схвально кивала на кожне слово племінника.

– У статус! – викарбував Антон. – Машина для моєї роботи – це обличчя. Клієнти дивляться, на чому ти приїхав. На старій розвалюсі серйозних угод не роблять.

– Мені не вистачає всього нічого, кругленьку суму на перший внесок. Ви ж перекинете, як завжди? У вас же є  накопичення.

Дядько Степан проковтнув м’ясо і потягся за компотом.

– Я так думаю, хлопець справу каже, – прогудів він басом. – Нині без коліс нікуди. Он, у Петрових зять узяв джип у кредит, то його одразу начальником призначили. Зустрічають по одязі!

– А от у людей, – одразу ж підхопила тітка Ганна, поправляючи рідку хімічну завивку, – родичі завжди скидаються, якщо молодому на ноги встати треба. Сім’я ж! Кр.ов не водиця.

Євгенія перевела погляд із одного порадника на іншого. У цій квартирі її давно сприймали, як зручний бездонний гаманець.

Своїх дітей немає, чоловік давно об’ївся груш і зник у тумані, працює головним бухгалтером – значить, гроші мають бути спільними.

– У тебе нормальна машина, – рівно сказала Євгенія, дивлячись на племінника. – Їздить, не ламається. Багажник місткий.

– Це не той рівень! – Антон роздратовано смикнув плечем, його обличчя пішло червоними плямами.

– Я в елітну нерухомість переходжу. Там люди на таких тачках приїжджають, що моя поруч із ними, як консервна банка виглядає. Як я ділянки показуватиму? Засміють же!

Євгенія скупо посміхнулася.

– Які ділянки, Тошо? Ти третій рік продаєш дачі у болотах за об’їзною. Кому твій статус здався? Там головне – щоб гумові чоботи в багажнику були, а не шкіряний салон!

Софія кинула прихват на стільницю і нарешті присіла до столу, витираючи піт з чола.

– Жень, ну навіщо ти так? – Голос сестри сочився патокою.

– Хлопчику треба розвиватись. Тягнеться людина до кращого, мотивація з’явилася. Ти ж у нас одна без сім’ї, без дітей.

– Куди тобі гроші, солити? У банк складатимеш, щоб інфляція зжерла? А Антоша потім віддасть. З першої великої угоди поверне.

Тітка Ганна знову встрягла зі свого краю столу:

– Саме так! Кому ще допомагати, як не рідному племіннику? На той світ капітали не забереш!

Євгенія поправила рукав темно-синього кардигану. Ця пісня про «одна без дітей» звучала на кожному сімейному зборищі. Як по нотах.

– Віддасть? – Євгенія трохи підняла брову, не підвищуючи голосу. – Як за той кредит на бізнес, що прогорів два роки тому?

– Це інше! – швидко випалив Антон, відсуваючи порожню чашку. – Там партнер підставив. Я все прорахував, просто ринок просів. Криза у країні!

– Ринок просів, – луною повторила Євгенія. – А коли ти збирав ферму для криптовалюти на балконі? Гула на весь під’їзд, спати матері не давала. Теж ринок просів? Продав потім залізо за дріб’язок перекупам, а борг я закривала до зими.

Дядько Степан крякнув і вдав, що дуже зацікавився маринованими огірками.

– Ну, навіщо ти старе згадуєш? – сплеснула руками Софія. – Помилявся по молодості, з ким не буває! Свої ж люди. Своїм допомагати треба, – рідня таки, не чужі.

– От і допомагай, Соню. А я пас!

Антон поблажливо хмикнув, відкинувся на спинку звичайного кухонного стільця і ​​склав руки на животі. У його позі читалася абсолютна, непробивна впевненість господаря долі.

– Тьотю Жень, не починайте. Ви щоразу бурчите для порядку, а потім переказуєте. У вас автоплатіж на мою карту з минулого року висить, по десятці на місяць капає. Просто суму зараз скоригуйте. У мене броня в автосалоні завтра горить. Завдаток внесено!

Євгенія подивилася на стіл. Біля порожньої тарілки племінника лежав  смартфон. Величезний екран, три камери, корпус, що переливається. Коштував такий апарат, як дві її зарплати у бухгалтерії.

Антон перехопив її погляд.

– Це також для роботи треба. Імідж! Презентації клієнтам показувати. Без хорошого телефону зараз ніхто з тобою не розмовлятиме.

– Презентації, значить, – Євгенія перевела подих, відчуваючи, як починає смикати скроню. – Я у санаторії була минулого тижня. Уявляєте, тиск скакав так, що лікарі швидку викликати хотіли прямо в корпус. Ледве відкачали, – два дні встати не могла.

Вона замовкла. Звичайна пауза. Звичайна перевірка. Вона дала їм рівно десять секунд, щоб спитати про самопочуття, поспівчувати, чи хоча б поцікавитися діагнозом.

Дядько Степан голосно хруснув огірком. Антон пожвавішав, подавшись уперед.

– Ну так, здоров’я треба берегти! Повітря, природи. Так що з грошима, тітко Женю? Я менеджеру обіцяв сьогодні підтвердити переказ. Ми ж сім’я, треба підтримувати одне одного. Завтра ціни піднімуть, капець буде.

Софія підсунула до сестри кришталеву салатницю.

– Жень, їж оселедець, свіжий. Ну правда, врятуй хлопця. Він же не на гулянку, – вкладає в справу. Інвестує!

Тітка Ганна закивала, як китайський бовдур.

– Я так гадаю, треба давати, – резюмував дядько Степан, наливаючи собі ще компоту. – Свої ж.

Євгенія дивилася на них. На Софію з її слізною, трохи запобігливою посмішкою. На Антона, який уже гортав щось у своєму дорогому телефоні. На рідню, що жує.

Вони навіть не почули слово швидка. У їхній системі  Євгенія не могла хворіти, втомлюватися чи мати власні плани. Для них вона була просто безперебійно працюючим банкоматом, який іноді видавав системні помилки у вигляді словесного бурчання.

– Врятувати, – Євгенія повільно поклала виделку на край тарілки. – Антоне, зайди у додаток до свого банку.

– Навіщо? – Він відірвався від екрану, насупившись.

– Зайди, говорю. Подивися історію переказів за вчорашній день.

Антон недовірливо хмикнув, тицьнув пальцем у екран. Його обличчя витяглося, фарба миттєво відлила від щік. Він кілька разів провів пальцем згори донизу, оновлюючи сторінку.

– У сенсі? Автоплатіж скасовано? Помилка якась?

– Жодної помилки, – Євгенія рівно подивилася на племінника. – Я позавчора в банк заходила після роботи. Стару картку заблокувала. І рахунок закрила. Випустила нову з іншими реквізитами.

– Навіщо? – не зрозуміла Софія, завмерши з хлібницею в руках.

– Та. тому що! Спонсорську допомогу закінчено. Ні десятки на місяць, ні великих сум на машини. Кран перекрито!

Тітка Ганна охнула. Дядько Степан похлинувся компотом і закашлявся. Софія з гуркотом опустила хлібницю на стіл. Антон підскочив зі стільця, ледь не перекинувши його на ламінат.

– Ви знущаєтесь? У мене угода завтра зривається! Я на ці гроші розраховував! Я вже стару машину перекупам віддав!

Напускна ввічливість та імідж успішного рієлтора злетіли в один момент. Голос зірвався на вереск.

– Яке ви маєте право так мене підставляти? – репетував племінник, розмахуючи телефоном. – Ми ж домовлялися! Я в автосалоні угоду попередню підписав! Мені штраф впаяють!

– Яке право? – Євгенія незворушно підвелася з-за столу.

Вона не стала кричати у відповідь. Не стала виправдовуватися. Просто подивилася на розлюченого тридцятирічного мужика, який тупав ногами через те, що йому не купили іграшку.

– Ти пам’ятаєш, коли в мене день народження, бізнесмене?

Антон затнувся. Роззявив рота, але слова застрягли. Подивився на матір. Софія метушливо дивилася в тарілку, вдаючи, що дуже зайнята розкладанням зелені. Тітка Ганна та дядько Степан раптово зацікавилися візерунками на скатертині.

Ніхто з них не пам’ятав.

– До чого тут це взагалі? – огризнувся племінник, приходячи до тями. – Ми про серйозну справу говоримо! Мені гроші потрібні! Ви мені життя ламаєте!

– До того ж! – Євгенія взяла свою сумку зі спинки крісла. –  Ви мені телефонуєте лише у двох випадках: коли треба позичити і коли треба поручитися. Досить!

Вона вийшла до передпокою. Софія кинулася слідом, на ходу обсмикуючи домашню кофту.

– Женю, ну ти чого злетіла на рівному місці? – заголосила сестра. – Ну, забула дитина про свято, замотався на роботі. У нього стрес із цими продажами! Охолонь, давай реквізити нової карти скидай. Не ганьбись перед ріднею!

Євгенія мовчки накинула плащ. Застебнула гудзики, навіть не глянувши у дзеркало.

– Жень, ну ми ж не чужі люди! – голос Софії зірвався. – У нього ж все звалиться! Степан, скажи їй!

Але дядько Степан розважливо мовчав у вітальні.

– Щасливо залишатися, – Євгенія просто вийшла на сходовий майданчик.

Через два тижні, в суботу вранці, пролунав дзвінок. Софія дзвонила з самого ранку. Говорила швидко, бадьоро, наче того скандалу на сімейній вечері й не було зовсім.

– Жень, привіт! Ми тут на дачу збираємось. Тоша за кермом, на старій своїй поїде, уявляєш, забрав у перекупу зі скандалом.

– Ти м’ясо замаринуєш на всіх? У тебе фірмовий шашлик. І овочів захопи по дорозі, картоплі молодої, а то у нас бюджет тріщить, сама розумієш. Ціни в магазинах – очманіти можна!

Євгенія притримала телефон плечем, поливаючи фікус на підвіконні.

– До чаю самі собі щось купіть, – гаркнула вона, й натиснула відбій, не перестаючи дивуватися нахабству родичив…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобай