На мій погляд, моя реакція була набагато чесніша, ніж реакція дружини дівера! Говорити одне, а думати інше – не люблю

– У тебе наступного тижня четвер та п’ятниця вихідні, у мами з середи до п’ятниці, теж вихідні. Мама зібралася кухню ремонтувати, повози її по магазинах? – попросив чоловік.

– Поїздки магазинами під час розквіту інтернет-магазинів?

– Хоче товар подивитися в обличчя, – усміхнувся чоловік.

Ну, що ж. Не скажу, що люблю свекруху, вона дуже своєрідна тіточка, але вона багато разів нам з дітьми допомагала, то чому б мені не виділити день чи два для неї?

Через тиждень, у четвер, об одинадцятій ранку, забрала свекруху і почалася наша пригода. Один магазин, другий, третій… Зі шпалерами, лінолеумом і плінтусами свекруха розібралася швидко.

“Фартух”, який вирішила зробити замість плитки, також швидко обрала. З кухнею виникла проблема! Свекруха хотіла гарну, велику, але не дорого. Тож, де ми тільки не побували!

Свекрусі подобалися варіанти, які я б ніколи не купила: яскраві, з яблуками чи квітами, вирвиоко, але то колір не той, то не той розмір, то ціна не та.

Дивлячись на кухні, до яких тягнулася мати чоловіка, я дивувалася: раніше, якщо десь бачила подібні творіння, то дивувалася, для кого дизайнери з повною відсутністю смаку намагаються? Зрозуміла. Для таких, як моя свекруха!

На жаль, у магазинах вибрати нову кухню не вдалося. Свекруха полізла на дошки оголошень і там, за найсмішніші гроші, знайшла кухню своєї мрії, майже нову.

Квіти й на верхніх ящиках, і на нижніх, фасади з малюнком у фіолетових відтінках, самі шафки салатові, а стільниця темно-синя. То був жах! На перегляд цього страху ми їздили разом.

Свекруха дивилася на меблі закоханими очима, а я не вірила в те, що бачила: ну як така нісенітниця може подобатися? Свої думки тримала при собі. Не для мене ж вибирали кухню.

Вантажників та газель ми чекали сорок хвилин. Вони приїхали, акт купівлі відбувся – свекруха була дуже задоволена!

– І заощадила, і ти бачила, яку красу купила? – раділа вона.

Вихідні, суботу та неділю, чоловік разом із братом провів у матері. За дітьми наглядала дружина брата, бо я працювала.

Чоловік та дівер поклеїли шпалери, постелили лінолеум, викинули стару кухню, зібрали нову. Усі молодці. Свекруха всіх причетних обдзвонила, запросила в гості на подячний чай із пирогами, та млинцями.

Ми всією сім’єю і дівер з сім’єю в обумовлений день прибули до свекрухи. Чай був смачний, пироги та млинці теж.

Кухня, яку гордо демонструвала свекруха, викликала в мене почуття жаху: на люстрі, фасадах та шпалерах «оселилося» безліч різноколірних метеликів чи то з пластику, чи то фіг знає з чого. Квіти, кольори, поєднання… Я щиро пораділа, що не мені тут жити!

– Гарно! – похвалила смак свекрухи дружина дівера.

– Правда? – Уточнила свекруха. – А ось Лізі не подобається.

Переконувати свекруху у протилежному я не стала. Так, не подобається, і що? Яка свекрусі справа до мого відношення до її інтер’єру?

– На смак та колір, – зауважила я.

– По магазинах ходили, Ліза стояла з виглядом, що її зараз знудить. Зараз на її обличчя подивіться… Невдоволене якесь! І у магазині таке було. Куди мені до бездоганного смаку Лізи? – продовжила свекруха.

– Мамо, що за наїзди? Це так нині дякую кажуть? Тобі самій твоя кухня подобається? Ось і забий на решту. Ліза тобі жодного слова не сказала. Чи сказала?

– Не сказала, – підтвердила свекруха.

– Тоді, мамо, не псуй вечір!

Додому з чоловіком та дітьми їхали, я чоловікові повідомила, що більше не надаватиму його матері подібні послуги. Нехай користується допомогою когось іншого, таксі, чи громадським транспортом.

Дружина дівера потім мені писала, знущатися зі свекрухи хотіла: типу модна залоза в неї відмовила, а вроджене почуття смаку безнапасно сконало в незапам’ятні часи.

Я відповіла, що мені немає справи до свекрухи та її смаку. На мій погляд, моя реакція була набагато чесніша, ніж реакція дружини дівера. Говорити одне, а думати інше – не люблю!

Якби мене хтось терпляче возив по магазинах два дні, то мені було б начхати, з яким обличчям людина дивилася на мій вибір! Можливо, десь мене скривило – бо це був жах!

Міміка в нас у країні не заборонена. А ось так дякувати, як свекруха, це куди гірше. Тож нехай наступного разу обходиться без моєї персони, бо раптом мене насправді знудить.

Іноді свекруха не хотіла сидіти з дітьми, але погоджувалася, приїжджала з підібганими губами, гнівно блискала очима, але мені й на думку не спадало, що можна було дорікнути її за це.

Ось воно як! Виявляється, можна! Візьму до уваги! Чесно кажучи, мене аж образа взяла! Було ж за що?