– На сватанні майбутня невістка сказала, який весільний подарунок хоче від мого сина. Я порадила йому шукати іншу дівчину.Та чи вони слугають наші поради…

– Ну, діти, кохання вам і розуміння! Кохання – воно ж пройде, а розуміння – воно залишиться!

Я трохи сльози не пролила, коли дивилася на дітей, та говорила своє вітальне слово. Мій рідний син Олежка та його молода наречена Ніночка зібрали нас, батьків, у кафе, щоб ми познайомилися між собою.

І одразу оголосили про весілля. Вже за місяць! З глузду з’їхати! Така новина, такий сюрприз! Серце моє так і затремтіло від радості й трохи від хвилювання. Олежка ж у мене такий домашній, сором’язливий, а тут на тобі – одружується!

Ми з чоловіком Борисом люди прості, сільські. Все життя у своєму господарстві, на землі. Натомість сина виховали, вивчили.

Не люблю хвалитись, але як тут не скажеш:

– Олежка наш, школу із золотою медаллю закінчив, потім в університеті вивчився на цього, як там його – на програміста. Найцікавіше, що у нас у будинку зроду комп’ютера не було.

– А воно ось як – програміст тепер! Мені це слово досі здається якимось іноземним та незрозумілим. А програмісти зараз, якщо тямущі, ох як потрібні.

– Так він одразу після випуску і влаштувався у нормальну компанію. Став добре заробляти, квартиру в іпотеку взяв – велику, нову, гарну! У місті.

– Ми з батьком, як побачили, у нас трохи очі на лоб не полізли. Там і вид із вікна гарний, і ремонт такий сучасний.

– А потім Олежка дівчину зустрів – Ніночку. А Ніночка, на відміну від нашого синочка, міська дівчина, вся культурна така. Відразу видно, що із хорошої родини.

– І батьки, дивлюся зараз, у неї люди сучасні, не те, що ми з Борькою. Розмови такі всі важливі, про гроші, про машини, закордонні поїздки.

– І обличчя протокольні, серйозні такі, наче вони не на святі, а на якихось зборах. Нам, селюкам, звичайно, і поговорити нема про що з ними.

– У нас то розмови про корів у дворі, та про те, що на городі виросло, які помідори цього року вродили. Ніяково себе трохи почуваю, якщо чесно, у такому суспільстві.

– Немовби сидиш на стільці, який тобі не за розміром. Та куди подітися – заради майбутнього нашого сина можна й потерпіти. Тим більше Ніночка начебто гарна, ввічлива дівчинка.

– А ви, значить, і ресторан для весілля вже забронювали? – говорив із важливим виглядом Веніамін Альбертович, батько Ніни, поправляючи свої окуляри в тонкій оправі.

На ньому був такий суворий піджак, що здавалося, він прийшов на ділову зустріч, а не на зустріч із майбутніми родичами.

– Так, Веніаміне Альбертовичу, забронювали, – кивав у відповідь наш Олег, старанно посміхаючись. Видно було, що він хвилюється, хоче справити гарне враження.

– А що за ресторан, якщо не секрет? – продовжував цікавитися сват, примруживши очі.

– Ресторан “Матіс”, на набережній. Знаєте такий?

– “Матіс”? Знаю, – відповів Веніамін Альбертович, з усмішкою глянувши на дружину. – Ходив туди один раз. Не сподобалося.

– То ви в банкетній залі не були! – стояв на своєму Олег. – Він у них дивовижний!

– Дивовижний? Насилу віриться. Мені здалося, якась забігайлівка, – сват гидливо скривився.

– Чого це забігайлівка? – Не витримала я, мало не підскочивши зі стільця. – Мій синок у забігайлівку на весілля не покличе! Олег завжди обирає найкраще!

Борис тут же смикнув мене за рукав, мовляв, сиди, не лізь. Але я вже завелася. Яке він має право так говорити про вибір нашого сина?

– Ну, не знаю, – махнув рукою сват, відкидаючись на спинку стільця. – Хочете там, будь ласка. Моя справа попередити.

– Так, татку, – подала голос донька Ніночка. – Ми обов’язково подивимося інші варіанти, може знайдемо щось пристойніше.

Олег був незадоволений реакцією батьків Ніни, це було видно, як він стиснув губи. Але різкий погляд Ніни швидко привів його до тями та повернув на його обличчя штучну натягнуту усмішку.

– Ну загалом, все інше майже готове, – одразу ж переклав тему Олег. – Нам тільки лишилося вас усіх запросити. Власне для цього ми вас і зібрали.

– А ще хотіли, щоб ви познайомилися, поспілкувалися. Тому що на весіллі народу буде багато, ситуація не та, щоб спокійно поговорити.

– Ну ми, в принципі, вже познайомилися, – Веніамін Альбертович підвівся, окинув нас усіх поглядом. – Бачимо, що батьки в тебе звичайні, сільські. Дочку свою ми тобі за дружину передати готові. Якщо вона сама хоче, звісно.

Донька хихикнула, усміхнулася своєму татку, а потім подивилася на Олега, в її очах майнула якась хитринка.

– А ще є у нас одна добра традиція, хороша. Сімейна, – урочисто вів далі Веніамін Альбертович.

– Що за традиція? – ми з Борею перезирнулися, відчувши недобре.

– Наречена перед весіллям бажання має загадати чоловікові. А той має його виконати до їхньої першої річниці. Нічого такого… Просто традиція… Добра, – Веніамін Альбертович широко посміхнувся, показуючи рівні білі зуби.

– Бажання? А що за бажання? – Запитала я, мені самій стало цікаво. Може, попросить Олежка квіточку посадити біля будинку, чи ще щось романтичне.

– Та що завгодно! – Сват махнув рукою. – Ось моя Сніжана, наприклад, золотий ланцюжок собі замовила з кулончиком. Так я грошей накопичив, і купив їй. Досі береже його, моя радість!

Сваха, Сніжана Петрівна, задоволено усміхнулася і поправила своє акуратно укладене волосся.

Я випадково перевела погляд на майбутню невістку, Нінку. А в тієї очі спалахнули. Не просто спалахнули, а просто запалали яскравим, жадібним вогнем. Як виявилося, не дарма.

– Ну, якщо традиція, значить загадуй, рідна! – усміхнувся Олег, повертаючись до нареченої.

– Хочу машину білу, кросовер, таку саму, як у подруги Лєнки, пам’ятаєш? Тільки нову, із салону! – випалила Нінка так швидко і впевнено, ніби це бажання було заготовлене заздалегідь.

Я не знала, що там за машина у Лєнки, та й саму Лєнку я не знала, але за виразом обличчя свого синочка зрозуміла, що це був… дуже дорогий подарунок.

– Машину? Як в Оленки? – перепитав Олег, здивовано дивлячись на наречену.

– Так! Мені вона одразу сподобалася!

– А Лєнка казала, скільки вона коштує?

– Так!

Тут у розмову молодят втрутився Веніамін Альбертович.

– Ну, машину, так машину! Що? Хіба не подужаєш? – промовив він, звертаючись до мого сина із викликом у голосі.

– Подужаю, – невпевнено промовив Олег, дивлячись то на Ніну, то на її батька, то на мене. Він виглядав розгубленим, наче загнаний звір.

– От і чудово! – підбив підсумки сват, ляснувши в долоні. – За це треба наповнити келихи! За стару традицію та нову щасливу родину!

Він підняв чарку. Ми всі підтримали його та хильнули. А я сиділа і перетравлювала отриману інформацію. Немов грудка у горлі стояла.

– Це що за традиція така? Що за такі подарунки? Цілу машину! Почувала я себе, ніби мене в багнюку обличчям занурили.

Після всіх цих посиденьок, коли ми нарешті приїхали у квартиру сина, я сіла і серйозно поговорила з ним.

– Олеже, ти точно вирішив, що хочеш одружитися з цією дівчиною? – Обережно запитала я.

– Так, мамо. Я ж її люблю, – відповів він, ховаючи погляд, ніби боявся побачити осуд у моїх очах.

– А вона тебе любить? Чи вона любить твої гроші? – запитання вирвалось у мене саме по собі, я не могла його стримати. Зрештою, я ж мати, і моє серце рвалося на частини від думки, що мого сина можуть використати.

– Мамо, що за питання? Звісно, ​​любить! Звісно, ​​мене!

– Просто це її бажання…

– Не зважай, мамо. Це просто… гра… робота на публіку.

– Ти знаєш, мені здалося, що ні.

– І що ти пропонуєш? Кинути її? Шукати собі іншу наречену?

Я взяла його за руку, щоб він трохи заспокоївся.

– Мабуть, я не можу тобі нічого радити. Ти вже великий, розумний. Сам знаєш, як краще. Але одне тобі скажу точно.

Він завмер, прислухаючись до кожного мого слова.

– Я була б щасливою… якби ти знайшов собі іншу дівчину! – сказала я, дивлячись йому прямо в очі.

Він промовчав. Нічого не сказав. І мені в очі не дивився. Я більше йому нічого не говорила. Навіщо? Тепер він знав мою думку. Далі все було у його руках.
***
Весілля відбулося. Звісно, ​​синок мене не послухався. Воно було пишним, з купою народу, у тій «дивовижній» банкетній залі, яку Веніамін Альбертович називав «забігайлівкою».

– І що б ви думали? Не минуло й року, як вони розлучилися. Я не була здивована. Серце мене не обдурило.

– Чи встиг він купити їй цю злощасну машину? Так. Встиг. Їй же цю машину й залишив, коли розходилися.

– Я не ставила запитань. Не питала, чому розлучилися. Яка різниця? Відразу зрозуміла, що довго жити разом вони не будуть – надто різні. Начебто з двох різних світів. Добре, дітей завести не встигли. Це єдине, що мене втішало.

– Я не те, що проти дітей, ні, що ви. Я обожнюю дітей! Але я про те, що дітям мучитися потім, рости без батька чи матері, вони ж нікому не потрібні будуть у таких сім’ях, де замість кохання – розрахунок та користь.

– Ех, синку. Не послухав мене одразу. А я, як у воду, дивилася. Знала, що не буде щастя з такою нареченою, яка одразу від чоловіка таких дорогих подарунків хоче. Та мене хіба хтось слухав?

– Молодь живе іншими ідеалами. У них кохання зараз путівками на море та дорогими подарунками вимірюється.

– А ось так, щоб усе життя пліч-о-пліч, через біди та негаразди, і щоб безкорисливо – тут вже вибачте! Не ті часи нині, мабуть!

– Як вважаєте, я слушно міркую? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!