Нагодувати когось – це теж диво.
У минулому році я був у відрядженні у Відні. Жив я там у знайомої, у якої не було проблем з мовою, тому на прогулянки, не пов’язані з роботою, я брав її з собою.
Вона не відмовляла, їй подобалося гуляти по місту, за покупками і просто ходити.
У вихідний ми пішли за продуктами. Знайома купувала зазвичай багато всього, відразу на кілька тижнів, щоб не бігати потім в будні дні, це забирає багато часу. І ми пішли в найближчий супермаркет.
На вході, прямо біля самих дверей сиділа бабуся. Вона була дуже старою, не бездомною, але явно бідною. В руках у неї була табличка, на якій вона просила людей допомогти їй продуктами. Будь-якими, хоч найдешевшими.
А поруч стояла корзинка, в якій бовталися пара булочок і упаковка якихось напівфабрикатів.
Мене це зворушило. У нас в країні люди не просять продукти, а просять гроші. І ти не завжди знаєш, на що вони підуть.
Чи правда людині нічого їсти або ж вона витратить зібрані гроші, щоб похмелитися і налити чарку друзям?
Ми увійшли в магазин і почали обговорювати цю ситуацію зі знайомою. Вона сказала, що у них іноді старі люди і правда просять продукти, але мало хто віддає щось своє.
І це не тому, що люди жадібні, а тому що забувають купити, бояться виглядати нерозумно або дивляться на інших людей, які проходять повз, і проходять повз корзіни з їжею.
Тому ми вирішили звернутися до адміністрації магазину і по гучному зв’язку передали повідомлення.
Сказали, що біля входу сидить бабуся і кожен може допомогти їй пакетом молока, шматочком м’яса або овочами. Це не вийде так дорого, якщо зібратися всім.
Коли ми купили все необхідне і вийшли, то побачили, що поруч з бабусею була купа пакетів з продуктами, а кошик ломився від пакетиків і згортків. Навколо неї стояли люди, яких вона дякувала, не стримуючи сліз.
Трохи пізніше знайома мені розповіла, що взагалі-то жебрацтвом рідко хто займається, а якщо на вулицю вийде мати з дитиною жебракувати, то за таке можна запросто потрапити на хороший штраф в кілька десятків тисяч євро.
