– Ну ти прямо всі речі збираєш, Ілюша, – несхвально сказала мати.
– Мамо, ну я що, за трусами та шкарпетками до тебе бігати буду?
– Могли б і не поспішати … Скільки ти її знаєш, ту Марину свою.
– Мамо, її Світлана звуть, і ти це чудово знаєш, а зустрічаємося ми рік, знаємо один одного – два роки.
– Два роки … А коли це ти встиг? Ще з Інною жив, чи що?
– Ні, мамо! З Інною я не живу вже чотири роки, та що таке, га? – Ілля з силою кинув сорочку у валізу, – ти що, поскандалити хочеш, чи що?
– Ой, роби що хочеш, але я тобі сказала своє слово … ця Тетяна твоя, – виплюнула зі злістю мати, – теж гарна, до одруженого мужика прив’язалася.
– Мамо, я чотири роки, як не одружений мужик!
– І що? І що? У тебе дитина росте, між іншим.
– А до чого тут дитина? Що я, відмовляюся від нього? Між іншим, Світлана дуже потоваришували з Вадиком.
– Що? Ти що при дитині зустрічаєшся з цією? – Підібгала губи мати, – а Інна знає?
– Мамо, – Ілля вже кричав, – ти знущаєшся? Світлана – моя майбутня дружина, у нас через місяць весілля і, звичайно, Інна знає!
– Господи, якісь весілля ще, пожив би, подивився.
– Сам розберуся, добре? Мені тридцять років!
– Розбирайся, якби до мами не прибіг потім.
– Не прибіжу.
Звісно, син ходив до матері, а як без цього, вона ж мати.
І звичайно щоразу був скандал, він обіцяв більше не приходити, мати казала Іллі, що він робить дурницю та помилку.
Минав час, і Ілля знову йшов до мами, але чув лише одне, що майбутня дружина погана, така, сяка.
А ще мати, ну дуже потоваришувала з колишньою невісткою, яку раніше на дух не переносила.
– Інна забігала нещодавно чай попити, питала, що я подарую вам на весілля, – ніби ненароком говорила мати, – нічого, кажу, дарувати не буду, ось ще.
– А вона така мені, мовляв, правильно, другий шлюб – це нісенітниця, перший тільки справжній. Ну так, вона має рацію.
– Справді? Щось твоя Інна зачастила, до речі, нісенітницею займається, вона ж у другому шлюбі…
– Та до чого тут це, ми про тебе говорили…
– Серйозно? Інні можна, а мені ні?
Знову скандал, знову йшов син, грюкнувши дверима, а мати пила краплі.
Світлана не ходила до майбутньої свекрухи. Ні, не через принцип! Просто одного разу, коли Ілля вирішив прийти до матері зі Світланою сталося “непорозуміння”.
Мати спочатку удавала з себе хвору, а потім, коли пішла їх проводжати, шепнула синові на вушко, та так шепнула, що в сусідній квартирі дев’яносторічна бабуся почула, що не хоче чужих людей у своєму житлі бачити, попросила приходити одному.
Світлана вдала, що не почула, але відтоді завжди знаходила відмовку, щоб не піти з Іллею.
Та й Іллі все менше хотілося приходити до неї. Вона ніколи не питала, як у сина справи, як його здоров’я, вона не знала, чим захоплюється її син, що йому подобається.
По суті, мати не знала нічого про Іллю. Всі розмови зводилися до грошей і Вадика, до його успіхів, болячок, ну і тепер ще до Інни.
Мати знала про Інну більше, ніж про сина.
Був ще Єгор, старший брат Іллі, який жив далеко на заході, матері дзвонив рідко, приїжджав ще рідше. Якщо й приїжджав, то безпробудно бенкетував, у чомусь дорікав матір.
Що вона йому дала не ту освіту, яку він хотів, зіпсувала йому життя, не дала потрібний старт. Загалом усі розмови крутилися навколо цих трьох людей, але ніяк не торкалися самого Іллі.
– А гроші ти що, цій віддаєш? Краще б Інні давав, вона б Вадику відкладала на квартиру, чи навчання.
– Мамо, а мені як жити?
-Та що тобі багато треба? Та й твоя ж працює королева, чи на мазалки свої витрачає?
– На які мазалки, мамо?
– Ой, все … йди, йди весілля там грай, що ще не знаю …, йди …
Весілля робили скромне, посиділи трохи в ресторані, батьки Світлани, її сестра та подруга, з боку Іллі – мати та Вадик, а ще Льошка з дружиною, друзі Іллі.
Молодята вирішили, що краще поїхати відпочити, ніж витрачати на банкет.
Це потім Ілля дізнався, що його тітці, своїй сестрі, мати сказала, що жодного весілля не буде, просто розпис і діти поїдуть, хоч Ілля й надсилав їй запрошення.
Гості ще були в ресторані, коли молодятам треба було йти.
– А ви що, вдвох зібралися їхати? Вадика не візьмеш, чи що? – Підійшла мати до Іллі, – і чому Інни не було, вона ж нам не чужа.
– Так удвох, Інна, на відміну від тебе, поки що у своєму розумі.
– Звичайно, мати ж недолуга, – штовхнула Вадика до Іллі мати і пішла.
Через пів години зателефонувала Інна і уточнила, чи справді Ілля хоче взяти з собою Вадика, все-таки весільна подорож.
– Ви обидві знущаєтеся з мене? – нерви чоловіка не витримали. – Що тобі треба? Ти пішла від мене до коханця, що тобі треба? Бісить, що я жити по-людськи почав?
– Ілля, послухай … твоя мама … вона спочатку вмовляла мене піти до вас на весілля, типу ти просто забув віддати мені запрошення. А тепер зателефонувала і повідомила, що ти забрав Вадика, і ви їдете з ним на відпочинок …
– Вибач, нерви, – Ілля розповів, яку виставу в особі одного актора розіграла перед ним мати. Добре, що тільки перед ним.
– Зараз Мишко приїде забере його, я на роботі, вибач, правда. Мені так незручно…
-Та ти тут до чого.
Так і мешкали.
Коли з’явилася внучка, мати на диво зраділа, навіть приходила в гості, просила дозвіл у Світлани погратися з Вікою, Світлана була рада.
Коли дитина підросла, навіть просила приводити до неї, але Світлана не зловживала.
Якось Ілля привіз Віку на пару годин до матері, а коли забирав, помітив, що на голівці, що тільки-но почала обростати, начебто вистрижений жмут волосся.
– Мамо, а що це у Віки?
– Не знаю, – каже мати, а в самої очі бігають, – не знаю, ви таку й привезли, з вистриженим клаптиком.
– Вибач, а як ти визначила, що клаптик вистрижений?
– Я що, зовсім недолуга?
– Мамо?
– Що? Ну так, це я хотіла просто переконатися, у тітки Тані он син…так…
– Мамо, у чому переконатися? У тебе грошей багато, щоб тести робити?
-Так я …. я просто … ну ось у тітку Тані онук, взагалі не їх … виявився.
– Тобі не соромно?
Ілля мовчки зібрав Віку і вийшов, тихо прикривши двері. Вдома плутано пояснив Світлані, що Віка заліпила в волосся пластилін, і де тільки знайшла… Йому було соромно і гірко, але її вже не переробити.
Звичайно, Світлана все зрозуміла, звичайно Віку тепер до матері Іллі не возили, мало що бабусі наступного разу спаде в голову.
Вадик з радістю приходив, няньчився з сестрою, обіцяв захищати її все життя.
Мати зателефонувала Іллі та попросила приїхати для серйозної розмови.
– Ти пробач мені синку, я правда хотіла, як краще. Розумієш, у нашому роді немає таких нікого…
– Яких таких?
– Ну по-перше, у нас завжди з’являються тільки хлопчики, зауваж – тільки хлопчики…
– Серйозно? А як же ти? А бабуся? А твоя сестра? Мамо … ви всі … чоловіки ???
– Не перегинай! Чуєш! Ти ж зрозумів, що я хотіла сказати!
– Ні, мамо, не зрозумів, сподіваюся ти роз’ясниш.
– По-друге, Іллюшо, у нас всі діти народжуються з волоссям, а у дівчинки волосся немає й досі. І Єгорушка, і Вадик з таким волоссям були, хоч коси заплітай …
– А я?
– Ти? А ти лисий, як коліно, ха-ха-ха, до двох років волосся тільки відросло, зате он яке густе зараз, ха-ха-ха.
– Ось знаєш, мамо, слів немає… я просто… у мене є честь, розумієш. Не можу, як твій син, підло вчинити, а треба б… Треба кинути намагання завоювати твоє кохання, й жити собі спокійно…
– Ти що, Ілюшо?
– Єгорушка у тебе завжди синок, а я?- Тільки, Ілля, дай грошей! А ще в тебе є Вадик, та й Інна, звичайно.
– Раніше вся твоя увага була зайнята Єгором – синочком, батьком, який хлебтав і трощив все поспіль, коли ти не давала йому на пляшку. Він же такий розумний, Єгорушка – геній, та мамо?
– А генії вони всі в чарку заглядають, бо не визнані… А я так… Іди машинками пограй, книжку почитай, не плутайся під ногами, ну а коли виріс, то де гроші…
– Та що ти прив’язався зі своїми грошима, я, між іншим, твоїй дитині єдиній збираю…
– Єдиній? Нічого не забула? Точніше нікого?
– Я не так висловилася…
– Навіщо ти мене покликала? Жовч виплеснути нема на кого? Чи з Єгорушкою щось? А може з Інною? Чи розповісти про успіхи мого старшого сина? Так я вчора на зборах сам був, та й бачу його щотижня.
– Я … Я хотіла сказати тобі сину, що свою частину квартири я заповідаю Вадику.
– Свою? А чия там ще частина? Аааа, почекай, дай вгадаю … Напевно синочка Єгорушки?
– Ілля … ну навіщо ти так, ми з татом тоді вирішили, що свою частину він заповідає Єгорушці, а я свою …
– Теж Єгору, так мамо?
– Ні, чому … Загалом я Вадику …
– Мамо, ти навіщо вигадуєш якісь дивні історії? Що ви там вирішили з батьком? Він пив безпробудно, а коли був тверезим, сидів, уткнувшись у журнал! Вирішили вони…
– Мені є де жити, за Вадика дякую. А я що, так, нелюбимий син… Все? Мені треба йти…
Ілля пішов. Чесно, – йому було прикро! Прорвало його, сказав матері, але та не зрозуміла.
А в цей час мати в сльозах дзвонила Інні і переказувала всю розмову з сином, називаючи його невдячним, бо вона ж подбала про його сина.
– А він, знаєш Інно, почав грішми дорікати, це він ще не знає, що я Єгору допомагаю … А хто йому допоможе, як не мати рідна …
І тут прорвало Інну! Жінка, напевно, не знала, як позбутися колишньої родички, яка дуже багато крові попила в неї, і багато про що Ілля навіть не знає, та й ні до чого тепер знати йому.
А як Ілля зустрів Світлану, і колишня свекруха зрозуміла, що втрачає над сином контроль, то одразу раптом потоваришувала з колишньою невістю.
Інна висловила їй все, про те, що Ілля має рацію, про те, що не можна бути такою злою, треба повернутись у бік сина та його сім’ї, а не намовляти нісенітницю на дружину сина і на рідну онучку.
– Вам не соромно? – Запитувала Інна, – ну, може, годі вже? І мені теж не дзвоніть, будь ласка, просто так, тільки у справі, тобто, якщо хочете побачити онука!
Аж задихнулася колишня свекруха від праведного гніву:
– От Інна, от зараза! Чи мало я їй гарного зробила? А зараз нікому не потрібна! – заплакала вона.
– Інна вся у своїй сім’ї, звичайно ж, у неї там є свекруха, вона мамою її називає…
– Вадик теж до батька зі Світланою тягнеться, сестричка там у нього…
– Єгорушка… А він, тільки грошей дай мато, сорок років, а все тягне з матері… Ні, щоб матері допомогти…
– Ілля…Ілля…
Не знайшла що сказати про Іллю … Чому він назвав себе нелюбим сином? Адже це не правда…
***
– Ти вибач мені, Світлано, дочко. Може щось не так колись сказала, чи зробила. Або може, якісь недомовки були між нами, – вибач.
– Та гаразд вам, сідайте чай будемо пити.
Добре так у них, світло, тепло, молодець Ілля, гарну дівчину зустрів.
– Віка, Вікусю, йди-но сюди … Іди до бабусі, ти ж моя золота, що ти мені принесла? Лялечка твоя, ходімо, ходімо пограємо.
– Ой, Свєточко, як добре, що Вікуся у нас є. А то все хлопці та хлопці. Треба ляльок їй купити, вже велика, все розуміє. Ось завтра бабуся сходить і величезну ляльку тобі купить!
Світлана тихо посміхалася, їй Інна дзвонила, про розмову розповіла.
-Так вона нормальна тітка, не ображайся на неї, все життя перед чоловіком вислужювалася, та перед старшим сином, а любові молодшого і не помічала. Може, хоч тепер дійде до неї.
– Сподіватимемося, – сказала Світлана.
Начебто налагоджується все… Може й Іллюша отримає нарешті від мами свою порцію любові…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
