– Якщо ти ще раз хоч когось запросиш… — шипіла Віка крізь зуби, при цьому вона натягнуто посміхалася і махала вслід машині, що від’їжджала.
Думала вона тільки про те, як їй набридли ці нескінченні гості.
– Так я й не запрошував, — умиротворено зізнався чоловік, — Ромка сам напросився, не відмовляти ж.
– Ще краще! Тобі не здається, Андрію, що наші друзі в край знахабніли? Їдуть як на безплатний курорт! Ми для себе заміський будинок будували, а не для кола в особі родичів та знайомих. Щовихідних – гості. Я вже на дзвінки не відповідаю, знаю, що їм треба, а вони все одно приїжджають. Ну чи не нахабство?
Вони зайшли за ковані хвіртки зі вставками з жовтого пластику, такими ж були й ворота. Їхній червоний цегляний будинок, великий, добротний, був із двох поверхів та закінчувався балконом на мансарді.
Стараннями Вікі, чоловіка та її матері ділянка затишно потопала у квітах, звивисті кам’яні доріжки проводжали господарів у три різні боки: до дерев’яної альтанки, лазні, басейну, саду. Позаду володінь, за будинком та городом, стояв високим муром сосновий ліс. Тиша, затишок та спокій…
– Тобі що – свіжого повітря шкода? Продукти вони привозять.
– Ага, особливо твоя сестра! Сплавила мені своїх двох пацанів на все літо, ні копійки не виділила, звичайно, ми ж багаті, будинок великий, можна й за наш рахунок пожити. А годувати їх моя мати повинна, цілий день біля плити стоїть, а твоя мама, ось, приїхала, і лежить цілий день у гамаку, хоч це її онуки, мені і моїй мамі вони по крові ніхто!
– Тише ти! Чого кричиш? Діти почують!
– Та нехай знають, що вони мені не потрібні, дістали вже.
– У моєї матері хворі суглоби, тобі шкода для неї та для них тарілки супу? Дай їй час поновити здоров’я після міста.
– Я нічого не маю проти особисто твоєї мами, вона все-таки мама, моя мати взагалі з нами постійно живе. Але чужі діти… Це була її ідея привезти сюди онуків. Звичайно, вона добренька – визволила діточок з кам’яного міста, полегшила життя рідній донечці, а те, що цих племінників годувати треба, прати їх нескінченно брудний одяг – так це не її турботи, я ж на всіх готую і перу на всіх, тому мені не важко зробити трохи більше і для них!
Віка вже піднялася на веранду і затято відкинула прозору фіранку, що звисала зверху до середини поручнів.
– І взагалі! Найбільше мені набридли непрохані гості! Як прийде день четверга, так починаються нескінченні дзвінки, напрошування, я не відповідаю, а вони все одно пруться, зухвалі! Особливо твоя сестриця приїжджає з порожніми руками на кшталт побачити діточок, а сама вимагає шашлик і жере як не в себе. Чому б їй не поїхати на власну дачу, яку їй лишила мати? Ах, так, там же треба працювати, а тут все на халяву і з комфортом! Зате коли ми будувалися і просили про допомогу, так у них у всіх справ було по горло!
– Таааак, Віка, я вже не думав, що ти настільки дріб’язкова, — закотив очі Андрій.
– Усьому є межа! А тепер вибач, мені потрібно прання поставити, а перед цим обробити плями від кетчупу та сажі на футболках твоїх дорогих племінників, вони ж обидва в багаття пірнали, коли сосиски ввечері підсмажували.
Віка закрилася у ванній, перебрала речі та, змочуючи в теплій воді ті з них, що були з плямами, почала люто натирати їх спеціальним олівцем. Раз у раз з її губ зривалися слова “ненавиджу”, “дістали”, “нахаби”.
Кілька разів вона навіть верескнула і цей вереск почула мама. Вона зазирнула у ванну кімнату. Витираючи руки об кухонний рушник, запитала:
– Віка, що трапилося в тебе?
– А ти не здогадуєшся, мамо?
Мама розвела руками.
– Я, чесно кажучи, взагалі не розумію тебе, Віка. Ти тут господиня і маєш право позначати чіткі межі для гостей.
– Ну як це зробити по-твоєму? Чи не пускати їх у двір, якщо вони вже приїхали?
– Так, ти знаєш, я б так і сказала: вибачте, але ми мали інші плани, ми нікого не чекали, але ви приїхали дуже недоречно! Нам привезли купу гною, треба розкидати його городом, лопати під навісом… Ну чи щось подібне залежно від сезону. Зараз можна послати жіночу половину в город полоти грядки та збирати з картоплі жуків, а для мужиків завжди робота знайдеться – прибити щось або вкопати.
– Ой, мам, я не можу так, це між нами говорити легко, а їм висловити – прозвучить безглуздо.
– Тоді терпи далі! Але знаєш, що? Коли приїде чергова партія гостей, я до плити не підійду, навіть помідори на дві частини не розріжу, з мене теж досить всіх годувати, вистачає ваших племінників! І посуду потім гора. Годі з мене.
Весь тиждень Віка проводжала недобрим поглядом племінників, які то гасали з її дітьми подвір’ям, то залітали в будинок з брудними ногами, все розкидали та щиро не розуміли, що їм не раді. А як їм можна було це зрозуміти, якщо свекруха безперестанку пестила рідних кровиночок і голосила, яка вона молодець, що визволила їх на ціле літо з міста?
Ні вона, ні племінники нічого не робили по дому: діти є діти, а свекруха насправді мала дуже хворі суглоби. Взагалі вона була доброю жінкою, яка всіх шкодувала і постійно перепрошувала перед Вікою за те, що нічим не може допомогти по господарству.
З четверга, як і передбачала Віка, почалися дзвінки від друзів та знайомих. Віка на телефон не відповідала, а невдовзі взагалі його відключила. Увечері чоловік повернувся з роботи.
– Сподіваюся, ти нікого не запросив?!
– Та ні… Дзвонили, але я казав, що ми у вихідні у від’їзді.
– Дивись мені!
У суботу вдень Віка збирала малину та почула, що до воріт під’їхала машина.
“Тільки не до нас… тільки не до нас. ”
Грюкнули двері та до Вікі долинув знайомий сміливий голос і всередині неї моментально закипіла лють – вона впізнала одну з подруг і її чоловіка, вони дружили сім’ями.
У хвіртку подзвонили, потім затарабанили. Віка присіла у кущах.
– Та що таке? Сплять вони чи що? – Здивувалася подруга, – Вііііко! Вікторія!
– Іду, йду! – прокричав із дому Андрій.
Вони зустрілися поглядами. Віка готова була його вбити. Чоловік скривив винну гримасу. Вона покликала його.
– Пробач, сонце, у тебе телефон відключений, а Наташка з Олексієм мені дзвонили та запевняли, що всього на день.
Віка вибралася з кущів і вони разом відкрили гостям.
– Ах, ну до чого ж у вас тут добре! Краса якась! Ці сосни, це небо… – захоплювалася подруга. – А у нас у місті зовсім дихати нічим, задуха страшна. У тебе щось сталося з телефоном, Віка? Не додзвонитися до тебе.
– Роботи багато, – кисло відповідала Віка, – ти ж знаєш, я з дому працюю, а потім ще по господарству, вся ця краса не на порожньому місці сама по собі утворюється, так що мені ніколи, народу в домі повно, а тут ще …
Віка хотіла сказати “непрохані гості”, але промовчала. Наталя теж постаралася це не розчути, а тим часом її діти вже обносили кущі малини та чорної смородини.
За кілька годин усі присутні розташувалися в альтанці. Наївшись шашлику і випивши, друг Льоша почав натякати про те, що непогано попаритися в лазні.
Андрій цю ідею підтримав, але своє слово висловила теща, мати Вікі. Звернувшись здивовано до зятя, вона промовила:
– Я дивуюся тобі, Андрію! Коли ти будував цю лазню, то, пам’ятаю, саме Льошу просив про допомогу! Хіба не так, Олексію?
– Ну… — промимрив Олексій, — я тоді був сильно зайнятий…
– А тепер напрошуватись у гості на все готове не зайнятий, так?
– Мамо, припини… — зніяковіла Віка.
– А що? Хіба я не права? Адже ви раз на місяць стабільно заглядаєте до нас! І ви думаєте одні такі? Та в нас жодних вихідних немає вільних, а все тому, що обидва вони – і Віка, і Андрій, – тюті. Відмовити не вміють. Вам би самим сподобалося зустрічати кожних вихідних гостей? – Запитала вона у Наталії.
– Ну… Якби в нас була дача…
– І була б ти на ній безплатною годівницею та прислугою. Посуд вимий, у дворі прибери, лазню після чужих людей відмий… От ви, якщо я не помиляюся, жодного разу по собі нашу лазню не мили.
– Антоніно Георгіївно, на мою думку, ви перебрали з міцненьким, заспокойтеся, — спробував остудити її зять.
– Нічого подібного! Я лише хочу запропонувати вашим друзям чудовий варіант – поряд з нами продається ділянка, можете придбати її та облаштувати як завгодно, а потім запрошувати туди гостей хоч цілий рік.
– І щодо лазні… — наважилася Віка, — вибач, Льоша, але це тільки для сім’ї. Ми туди більше нікого пускати не будемо, я реально втомилася щоразу її відмивати від чужих голих дуп…
Друзі не стали затримуватись – швидко змотали вудки та поїхали без настрою. А Віці було і соромно, і радісно. Одними непроханими гостями менше.
З подачі матері вона стала відповідати на дзвінки та впевнено заявляти, що ці вихідні вони хочуть провести виключно в родинному колі, а тим, хто мав нахабство приїжджати без запрошення, Віка відчиняла хвіртку і, не соромлячись, брехала:
– Ой, а ми зараз їдемо, вже прямо виходимо. До понеділка будемо у від’їзді, вибачте.
Деякі були не такі прості та намагалися викрутитися:
– А якщо ми тільки на подвір’ї у вас побудемо? Відпочинемо і ключики від хвіртки потім під камінчик сховаємо?
– Ні, ні, вибачте, раптом що трапиться, двір чи альтанка згорить, наприклад, це мені не треба. Вибачте, друзі…
До серпня потік непроханих гостей зупинився і Віка була щасливою і це щастя тривало до розмови з радісною свекрухою.
– Віка, у мене для тебе сюрприз! Наступного тижня до нас у гості приїде моя сестра з онуками, я запросила їх до кінця серпня, бідні діти нічого не бачать, окрім задушливого міста… Вони вже купили квитки, щойно зателефонували.
– Щоооо??? Вибачте, але ні! – Вибухнула Віка. — Мені вистачило два місяці з вашими племінниками. І на майбутнє, Галино Павлівно, це мій дім і всі запрошення ви повинні обговорювати зі мною. Я відмовляюся приймати вашу сестру та маленьких дітей, кажіть їм, щоб здавали квитки.
– Але, Віка, батьки цих дітей працюють, невже тобі не шкода їх?
– Не шкода! Це не мої проблеми.
– Ах, Господи, якою ж ти стала жорстокою! – Взялася за серце свекруха, – де мої краплі? Мені терміново потрібні мої краплі.
Кілька днів свекруха проплакала від образи, тиснула на жалість і поширювала по будинку нудотно-солодкий запах корвалолу. Але Віка не здалася.
Тепер, якщо їм хотілося побачити гостей, вона сама дзвонила та запрошувала їх. Одного разу на місяць було достатньо, а може, й рідше.
– Молодець, дочко, моя школа, — підтримала її мама, коли Віка твердим кроком пройшла через вітальню повз насуплену свекруху, не відчуваючи провини. – Вибудовувати особисті кордони – це також наука, яка приходить із гірким досвідом.
